Розділ 6. Авторська помилка

Зелений знак біля напису «Авторка співпрацює» не був кнопкою. Ірина натискала на нього, намагалася відкрити пояснення, шукала можливість змінити статус, але форма ніяк не реагувала. У правому верхньому кутку стояла дата останнього оновлення — кілька секунд тому. У журналі дій порожньо.

Ірина нічого не підтверджувала.

Єдиним її внеском у перевірку були пошуки людей, яких «Літерея» після кожної спроби знаходила й усувала. Платформа називала це співпрацею не тому, що Ірина погодилася, а тому, що її дії давали потрібний результат.

Вона закрила форму, вийшла з авторського кабінету й відкрила «Цільову аудиторію» як звичайна читачка. Книга залишалася на місці. Обкладинка, анотація, десять розділів, коментарі. Кількість додавань до бібліотеки за ніч збільшилася на сім, хоча твір уже давно не з’являвся в рекомендаціях.

Ірина почала читати з кінця.

Останній розділ називався «Рай». Марта дізнавалася, що її авторський профіль завершено: усі майбутні творчі рішення можна передбачити, тому її участь у написанні книг більше не потрібна. Платформа продовжувала створювати романи під її ім’ям, виплати надходили, читачі були задоволені. Біологічно Марта жила, але як авторка померла.

Текст був знайомий до останнього речення.

Марта подивилася на порожнє місце після першого речення й раптом зрозуміла, що буде далі.

Цим «Цільова аудиторія» закінчувалася.

Тепер після нього стояв ще один абзац:

За кілька років інша жінка напише про Марту книгу, назве себе ім’ям людини, якої ніколи не зустрічала, і вирішить, що вигадала їх обох. Коли вона знайде університетський альбом, «Літерея» запропонує їй підтвердити вигаданість. Жінка відмовиться, не розуміючи, що відмова теж є відповіддю.

Ірина перечитала абзац.

Клацнула на ньому, ніби текст міг виявитися рекламним блоком або випадково відкритим коментарем. Ні. Абзац був частиною книги. Той самий шрифт, те саме форматування, авторська панель виділяла його як опублікований текст.

Вона відкрила локальний файл «Цільової аудиторії». Там книга закінчувалася правильно. Порожнє місце після останнього речення було порожнім.

Ірина зайшла до режиму редагування на «Літереї». Додаткового абзацу там не було.

У редакторі останнім залишалося речення про те, що Марта зрозуміла, що буде далі. У читацькій версії після нього з’являлася жінка, чуже ім’я, університетський альбом і форма підтвердження вигаданості.

Ірина скопіювала весь розділ із редактора в окремий документ, потім зробила те саме з читацької сторінки. Програма порівняння показала один фрагмент, відсутній у першій версії.

Вона оновила сторінку.

Абзац залишився.

Під ним уже стояв коментар, датований трьома тижнями тому:

Оце так фінал. Тобто історію про Марту ще хтось напише в майбутньому? І чому саме під чужим ім’ям? Дуже цікаво, чи буде продовження.

Три тижні тому цього абзацу не існувало.

Ірина перевірила профіль читачки. Звичайна сторінка: кілька сотень книг у бібліотеці, відгуки, підписки. Коментар не редагувався. Під ним була відповідь іншої людини:

Мені здається, автор натякає, що Александр Лойер теж персонаж.

Відповідь залишили наступного дня після першого коментаря.

У той час Ірина ще не знайшла університетський альбом і не ставила запитання, звідки взявся її псевдонім.

Вона відкрила «Співавтора».

На останніх сторінках Марта й Алекс виходили з нав’язаної реальності. Вони стояли біля дверей, які могли існувати лише кілька секунд, доки читачі ще не знали, чим закінчиться історія. Алекс відчинив їх, але не витягнув Марту. Вона мала зробити крок сама, інакше лише змінила б одного автора своєї долі на іншого.

Після їхньої розмови з’явилися три нові репліки:

— Моє ім’я ще залишиться там, — сказав Алекс.

— На платформі?

— Ні. У людини, яка колись нас вигадає.

— Вона знатиме, що воно твоє?

— Якби знала, не змогла б привести нас назад.

Цього діалогу Ірина не писала.

У редакторі його знову не було. У читацькій версії — був, разом із давніми коментарями. Читачі сперечалися, чи йдеться про нового героя, нащадка Алекса або наступного співавтора. Один коментар складався лише з двох слів:

Александр Лойер?

Його залишили за місяць до публікації «Вихідного коду».

Ірина відкрила третю книгу.

Останнє речення приквелу не змінилося:

Їй просто не було для кого.

Після нього тепер стояло:

Але одного дня авторка, якої Надія ніколи не знала, знайде для них читачів. Вона перетворить правду на вигадку, дасть полоненим нові імена й відкриє «Літереї» шлях у реальність, не помітивши, що весь цей час пише не про минуле. Вона пише повідомлення про допомогу.