Розділ 5. Старі засновники

Ірина не натиснула «Підтвердити вигаданість».

Вона закрила «Літерею», вимкнула інтернет і ще раз подивилася на надруковану сторінку. Марта й Алекс залишалися на місці. Фарба трохи розпливалася на темних ділянках, через середину фотографії тягнулася бліда смуга, однак імена читалися чітко.

На звороті Ірина написала дату, точний час і все, що пам’ятала про телефонну розмову з університетським архівом. Не намагалася зробити текст красивим. Короткі речення, лише факти: працівниця підтвердила Марту, диплом із відзнакою, англійську та німецьку; підтвердила Алекса, академічну відпустку й поновлення; після згадки про книги відмовилася від власних слів; цифрові записи змінилися.

Ірина перечитала нотатки. Почерк був її. Зміст — ніби чужий.

Вона поклала аркуш у прозорий файл, файл — у стару картонну папку з документами на квартиру. На обкладинці написала:

ЛЮДИ, ЯКИХ Я ВИГАДАЛА

Подумала й закреслила останнє слово.

Залишилося:

ЛЮДИ

Це не було доказом. Папір можна надрукувати, підписати й покласти будь-куди. Навіть якби Ірина показала фотографію поліції, журналістам чи колегам, вона доводила б лише те, що хтось створив сторінку університетського альбому. Решту довелося б пояснювати словами: файл змінювався, архівістка забула розмову, система «Літереї» знала імена персонажів до того, як Ірина підтвердила їх вигаданість.

Людина, яка розповідає правду про речі, неможливі за визначенням, завжди звучить менш переконливо, ніж людина, котра спокійно називає її божевільною.

Ірина це розуміла.

Тому поки нікому не подзвонила.

Вона знову ввімкнула інтернет і відкрила «Вихідний код». Якщо Марта та Алекс існували, перевірити належало й решту. Насамперед Надію Коваль.

У книзі Надія створила «Літерею» в часи, коли літературні платформи ще не перетворилися на окремий ринок. Вона хотіла дати авторам місце, де можна викладати тексти без дозволу видавництв, а читачам — можливість говорити з письменниками без посередників. Ідея була наївною, недосконалою і саме тому живою. Потім прийшли Дмитро й Алла Корсаки — подружжя інвесторів, які дали гроші, забрали вісімдесят відсотків компанії й поступово перетворили бажання Надії на механізм виконання власних бажань.

Ірина пам’ятала, звідки виникли їхні імена.

Нізвідки.

Принаймні з Надією було саме так. Вона відкрила чистий документ, подумала про жінку, яка створює платформу, і написала перше ім’я, що з’явилося. «Коваль» пасувало людині, яка щось будує власноруч. Корсаків назвала через тварину — хижака, здатного довго жити там, де іншим нічого їсти. Дмитро й Алла виникли пізніше, коли персонажам знадобилися звертання в діалогах.

Це пояснення ще вчора здавалося правдивим.

Ірина ввела в пошуку:

«Надія Коваль» «Літерея»

Першими з’явилися її книги, сторінки блогу й уривки з читацьких обговорень. Далі йшли десятки жінок із таким самим ім’ям: викладачка, лікарка, власниця магазину одягу, бухгалтерка, учасниця міського забігу. Нічого, пов’язаного з літературними сайтами.

Вона додала рік заснування платформи.

Результатів стало менше. На третій сторінці пошуку з’явилося посилання на стару новину:

МОЛОДА ПЕРЕКЛАДАЧКА СТВОРЮЄ НОВИЙ ПРОСТІР ДЛЯ АВТОРІВ

Сайт районної газети більше не працював. Пошуковик зберіг лише заголовок і два рядки:

Надія Коваль переконана, що за кілька років письменникові більше не доведеться чекати на відповідь видавництва. Достатньо буде опублікувати твір і знайти свого читача…

Ірина скопіювала адресу сторінки, відкрила вебархів і, перш ніж натиснути на збережену версію, увімкнула принтер.

Статтю опублікували навесні 2012 року.

На фотографії Надія сиділа за старим ноутбуком у кімнаті з голими стінами. Їй було близько тридцяти. Коротке світле волосся, втомлені очі, велика чашка біля клавіатури. На задньому плані стояла дошка зі схемою майбутнього сайту: автор, книга, читач, коментар, бібліотека. Стрілки з’єднували все з усім.

Під фотографією було написано:

Засновниця проєкту Надія Коваль та програміст Олег Климчук працюють над першою версією «Літереї».

Олег теж був у «Вихідному коді».

Ірина відправила статтю на друк.

Поки принтер прокидався, вона читала інтерв’ю. Надія розповідала, що перекладала технічні інструкції, брала додаткову роботу й вкладала майже всі зароблені гроші в сайт. Журналіст запитував, навіщо створювати ще одне місце для текстів, якщо люди вже мають блоги та форуми.

Блог належить одній людині, форум — розмові, — відповідала Надія. — Я хочу створити місце, яке належатиме історіям. Щоб автор не просив дозволу бути прочитаним.

Цієї фрази у книзі не було.

Ірина відчула полегшення, якому не мало бути місця. Принаймні вона не переписала все дослівно. Реальна Надія говорила точніше й простіше за вигадану.