Розділ 4. Університетський альбом

Посилання вело на електронний архів університету, про який Ірина ніколи раніше не чула. Сайт виглядав так, ніби його створили років п’ятнадцять тому й відтоді боялися торкатися, щоб нічого не зламати: дрібний синій шрифт, герб у низькій роздільній здатності, таблиця новин із датами та лічильник відвідувачів унизу сторінки. У розділі «Наші випускники» зберігалися фотографії урочистих церемоній, списки груп, студентські газети й відскановані альбоми.

Знайдений файл мав назву, яка нічого не пояснювала: FF_2014_vypusk.pdf.

Ірина завантажила його.

Альбом відкривався повільно. Сторінки були відскановані нерівно, деінде крізь папір проступав текст зі звороту. Спочатку йшли привітання ректора, декана та завідувачів кафедр. Потім фотографії викладачів, груп і найкращих студентів факультету іноземної філології.

Марта Левицька стояла в другому ряду.

Ірина прочитала підпис, збільшила сторінку й прочитала ще раз.

Левицька Марта Олегівна. Англійська та німецька мови. Диплом із відзнакою.

Дівчина на фотографії була невисокою, з темним волоссям до плечей і серйозним обличчям людини, яка не вважає сам факт фотографування достатньою причиною для усмішки. На ній була біла блузка без прикрас. Лівою рукою вона тримала диплом, правою притискала до себе тонку синю папку.

Ірина дивилася на обличчя й чекала впізнавання.

Нічого не сталося.

Саме так і мало бути. Вона ніколи не описувала зовнішність Марти докладно. У «Цільовій аудиторії» були диплом, дві мови, квартира на восьмому поверсі, робота в перекладацькому бюро, але не колір очей, не форма обличчя, не довжина волосся. Читач мав бачити перед собою не конкретну жінку, а людину, яка ще вірить, що здібності гарантують їй право на власне життя.

Тепер конкретна жінка дивилася на Ірину зі сторінки, відсканованої за дев’ять років до появи книги.

В альбомі була окрема рубрика про студентські здобутки. Під фотографією Марти стояв короткий текст:

Авторка двох наукових публікацій, переможниця Всеукраїнського конкурсу молодих перекладачів, учасниця міжнародної студентської конференції. Вільно володіє англійською та німецькою мовами.

Ірина перечитала абзац.

Потім відкрила «Цільову аудиторію» й знайшла першу сторінку.

Червоний диплом, дві наукові публікації, перемога в студентському конкурсі перекладачів і жодної оцінки, нижчої за відмінну.

Відрізнялися лише слова.

Вона могла колись побачити цей альбом. Перейти за випадковим посиланням, прочитати кілька рядків і забути. Мозок не завжди позначав джерела того, що зберігав. Через роки чужі факти могли повернутися як власна вигадка. Це називалося криптомнезією, і письменники стикалися з нею частіше, ніж хотіли визнавати.

Пояснення було неприємним, але цілком земним.

Ірина відкрила історію браузера. Пошук охоплював лише кілька останніх років, старі записи давно видалилися. У закладках університетського сайту не було. Вона перевірила хмарні нотатки, листування, папки із зібраними матеріалами. Назва університету ніде не траплялася.

Це нічого не доводило.

Можливо, вона побачила Марту ще до того, як почала зберігати все підряд. Можливо, прочитала про неї в новині, яку потім видалили. Можливо, ім’я залишилося в пам’яті саме тому, що було звичайним.

«Марта Левицька» справді могла виникнути випадково.

Ірина повернулася до альбому й перегорнула сторінку.

Поруч із груповою фотографією був список випускників. Вона читала його повільно, хоча вже знала, яке ім’я шукає.

Марта Левицька.

Олеся Горобець.

Катерина Романюк.

Алекс Лойер.

Ірина прибрала руки від клавіатури.

Прізвище стояло посеред списку й нічим не відрізнялося від решти. Не було виділене жирним, не підсвічувалося й не перетворювалося на посилання. Просто два слова, надруковані задовго до того, як Ірина взяла їх собі.

Вона збільшила фотографію групи. Алекс стояв біля Марти, трохи позаду, у темній сорочці з розстебнутим коміром. Не дивився в об’єктив, а повернув голову до неї, ніби в останню мить Марта сказала щось цікавіше за прохання фотографа не рухатися. Вона теж ледь повернулася до нього. Їхні плечі майже торкалися.

Саме так Ірина уявляла їхню дружбу.

Не зовнішність і не одяг. Положення в кадрі.

У «Співавторі» Марта й Алекс знали одне одного з університету. Він пам’ятав, як вона сперечалася з викладачами, виправляла чужі переклади й могла серед розмови замовкнути, бо знаходила точніше слово. Коли Марта передала йому лист із вигаданим спільним спогадом, Алекс зрозумів, що вона просить про допомогу. Їхня близькість трималася не на секретному коді. Вона й була кодом.

Ірина ніколи не бачила цієї фотографії.

Тепер вона була в цьому майже впевнена.

Страх прийшов не відразу. Спочатку з’явилося роздратування — те саме, яке Ірина відчувала, коли текст раптом відмовлявся коритися власній логіці. Вона шукала просту помилку: неправильну дату, підроблений файл, сторінку, створену після виходу книг. Хтось міг завантажити альбом нещодавно й поставити старий рік у назві. Змінити дату на сайті було нескладно. Навіть метадані PDF нічого не гарантували.