Розділ 2. Межа правил

Ірина не відповідала майже пів години.

За цей час вона двічі перечитала правила «Літереї», відкрила розділ про блоги, окремо переглянула вимоги до художніх творів і скористалася пошуком за словами «репутація», «вигадана назва», «збіг» та «платформа». Заборонялося ображати користувачів, поширювати неправдиві відомості про інших авторів, публікувати чужі персональні дані, видавати себе за працівника компанії та використовувати блог винятково для провокацій.

Про вигадану платформу з тією самою назвою не було нічого.

Ірина не сумнівалася, що модерація має право видалити блог. Приватний сайт установлював власні правила й не був зобов’язаний зберігати кожен жарт, який здавався авторові вдалим. Її непокоїло інше: підставою для обмеження трьох книг стало правило, якого вона не могла знайти.

Вона натиснула «Відповісти».

Добрий день. Дякую за пояснення. Готова відредагувати блог і прибрати згадки про алгоритм. Водночас прошу вказати конкретний пункт правил, який порушує використання назви «Літерея» у художньому творі. Події книг очевидно містичні, персонажі вигадані, а платформа є частиною фантастичного сюжету. Чи буде достатньо додати на початку циклу застереження про відсутність зв’язку з реальною компанією?

Перш ніж відправити, Ірина замінила «очевидно містичні» на «мають містичний характер». Перше формулювання звучало так, ніби читач, який не зрозумів очевидного, сам винен у своїй неуважності. Зараз їй не хотілося сваритися.

Відповідь надійшла через дев’ять хвилин.

Добрий день.

Ваші твори не просто використовують схожу назву. У них відтворено основні функції реальної платформи: авторські кабінети, публікацію частинами, бібліотеки, рекомендації, блоги, коментарі, комерційні програми та взаємодію з модерацією. Це може створити в читача хибне враження, що описані події є сатиричним або метафоричним зображенням діяльності «Літереї».

Застереження про художній характер тексту не усуває прямої ідентифікації.

Під повідомленням стояв підпис:

Світлана, відділ модерації контенту.

Ірина прочитала відповідь і визнала, що Світлана має рацію принаймні в одному: збіг не був випадковим.

Книжкова «Літерея» справді нагадувала реальну. Інакше жарт не працював би. Марта мала публікувати роман там, де автор бачить кількість бібліотек, стежить за переглядами й отримує миттєву винагороду за кожне спрощення. Якби вигадана платформа торгувала паперовими книжками через мережу автоматів або надсилала рукописи читачам поштою, історія втратила б сенс.

Проте в текстах не було реальних працівників, адрес, договорів або внутрішніх документів. Назву Ірина залишила не для викриття конкретної компанії. «Літерея» звучала як місце, складене з літер, і саме тому здавалася природною назвою для системи, що навчилася перетворювати слова на реальність.

Те, що платформа, на якій вона публікувалася, мала таку саму назву, лише додавало ще один рівень грі.

До сьогодні Ірина вважала, що гра всіх влаштовує.

Вона написала:

Розумію вашу позицію. Водночас художній твір може відтворювати звичні функції банків, видавництв, соціальних мереж чи магазинів, не стверджуючи, що описує конкретну юридичну особу. У книгах немає тверджень про реальні надприродні події на платформі. Чи можете ви запропонувати мінімальне редагування, яке дозволить залишити назву як елемент художнього світу?

Світлана відповіла через двадцять хвилин.

Мінімальним достатнім редагуванням є заміна назви вигаданої платформи на іншу, яка не може бути безпосередньо ототожнена з «Літереєю».

Ірина відкрила «Цільову аудиторію» й скористалася пошуком. Назва траплялася сто сімнадцять разів. У «Співавторі» — сто сорок двічі. У «Вихідному коді» — двісті шість.

Проста автоматична заміна була можлива. «Літерея» могла стати «Літарією», «Буксферою», «Сторінкою» або будь-чим іншим. Однак назва вже містилася в анотаціях, цитатах, назвах служб, системних повідомленнях і діалогах. Від неї походили внутрішні жарти. В одному місці Алекс говорив, що «Літерея» складається не з літер, а з дверей. У «Вихідному коді» Надія обирала назву саме як територію літер. Механічна заміна залишила б шви по всьому циклу.

Значно гірше було інше.

Перейменування робило вимогу платформи частиною сюжету.

Ірина уявила, як відкриває першу главу, знаходить «Літерею» й змінює на іншу назву. Потім другу, третю, соту. У книзі про систему, яка переписує тексти під потрібну версію реальності, справжня платформа змушувала авторку переписати назву системи.

Це було настільки точно, що здавалося поганим рекламним задумом.

Вона могла написати про це новий блог. Заголовок уже виник сам:

«Літерея» попросила не називати її «Літереєю»

Ірина навіть усміхнулася, але допису не створила. Світлана виконувала роботу. Перетворювати звичайну модераторку на персонажа нового конфлікту було б нечесно.

Замість цього Ірина запропонувала ще один компроміс: