Розділ 1. Сторінку не знайдено

Наш час. Наша реальність.

Першим зник не персонаж, не рукопис і навіть не коментар.

Першим зник невинний жарт про чоловіка в білій сорочці.

Ірина Савчук помітила це наступного ранку після публікації «Вихідного коду». Вона зайшла на «Літерею», щоб перевірити, чи правильно відображається третя книга циклу, чи не обрізало анотацію і чи залишив хтось новий коментар. За ніч нічого особливого не сталося. Кількість читачів збільшилася на кілька людей, одна жінка додала книгу до бібліотеки, а під цитатою про бажання, яке машина виконує буквально, з’явилося вподобання.

Ірина перевірила порядок циклу. «Цільова аудиторія» стояла першою, «Співавтор» — другим, «Вихідний код» — третім. Саме так і треба було читати: спочатку побачити, на що перетворилася «Літерея», потім пройти крізь неї разом з Алексом, а вже наприкінці дізнатися, хто колись поєднав машинний код зі старим рядком.

Під третьою книгою відображалася нова обкладинка. Чоловік у білій сорочці й жінка в червоній сукні стояли в нескінченному готельному коридорі, розділені майже невидимою прозорою стіною. На маленькому зображенні містичні символи губилися, зате чоловік, сорочка та сукня читалися бездоганно.

Ірина подумала, що варто додати до нового блогу посилання на попередній допис про цю сорочку.

Вона відкрила власну сторінку.

Картка блогу залишалася на місці:

Дійшла черга до чоловіка в білій сорочці

Під заголовком відображалися перші речення, дата публікації та чотири коментарі. Ірина натиснула на картку.

Замість тексту відкрилася біла сторінка:

Сторінка не знайдена

Нижче пояснювалося, що сторінки не існує або її було видалено. Сайт пропонував перевірити адресу, повернутися назад чи перейти на головну.

Ірина повернулася.

Картка блогу нікуди не зникла.

Вона натиснула ще раз і знову отримала повідомлення про відсутню сторінку. Оновила вкладку, очистила адресу від зайвих символів, відкрила посилання в іншому браузері. Результат не змінився.

Спочатку це здавалося звичайним технічним збоєм. «Літерея» іноді поводилася дивно: не зберігала форматування, двічі показувала ту саму главу, губила обкладинку після оновлення або повідомляла про новий коментар, якого потім не можна було знайти. Велика платформа складалася з безлічі функцій, створених у різні роки різними людьми. Немає нічого надприродного в тому, що одна сторінка знає про існування допису, а інша — ні.

Надприродне Ірина залишала для книг.

Вона відкрила блог у мобільному застосунку. Картка була. Коментарі рахувалися. Сторінки не існувало.

Потім вийшла з облікового запису й перевірила як звичайна читачка. Тепер блог не відображався навіть у списку. Після повторного входу повернувся на своє місце, наче був доступний лише авторці, але й їй показував тільки заголовок і початок тексту.

Ірина відкрила інший допис — «Реальність». Саме його, якби на платформі існувала окрема служба захисту чоловіків у білих сорочках, мали видалити першим.

Блог починався з переліку: великий владний чоловік, жінка, притиснута до його грудей, оголений торс або професійна форма, погляд «ти моя власність», назва про приборкання, шлюб, борг чи тимчасове користування людиною. Далі Ірина досить прямо висловлювалася про літературний ринок, попит і читачів, які вимагали чергового знайомого сюжету.

«Реальність» відкрилася без проблем. Усі дванадцять коментарів залишалися на місці.

Зник м’якший допис. Той, у якому Ірина лише пожартувала, що без чоловіка в білій сорочці читач може запідозрити наявність у книзі думок, а алгоритм не зрозуміє, кому її показувати.

Можливо, саме через згадку про алгоритм.

Вона зайшла до редактора блогів. Назва збереглася, текст теж. Ірина перегорнула його до кінця.

На «Літереї» чоловік у білій сорочці — це не персонаж. Це перепустка.

Без нього читач підозрює, що всередині книги можуть бути думки, а алгоритм узагалі не розуміє, кому її показувати. Інша справа — біла сорочка, закочені рукави, тривожний погляд і жінка поруч. Відразу зрозуміло: чоловік або мільярдер, або ректор, або власник готелю. У найгіршому разі — усі троє.

Далі йшло оголошення про «Співавтора». На обкладинці справді був чоловік у білій сорочці, красива жінка, зелена сукня, готель і таємничі двері. Ірина попереджала, що сталася невелика виробнича помилка: чоловік не викрадає героїню, не купує її боргів і не повідомляє, що тепер вона належить йому. Він лише відчиняє двері й відходить убік, дозволяючи жінці самій вирішити, куди йти.

Наприкінці стояло:

Прошу лише не повідомляти алгоритму, що це не любовний роман.

Текст не містив образ, закликів, нецензурних слів або згадок про реальних авторів. Якщо його видалив модератор, то, найімовірніше, через перші два абзаци. Ірина могла їх пом’якшити: замінити «На “Літереї”» на «На книжковій обкладинці», забрати алгоритм, перенести жарт із читачів на себе. Від тексту нічого не втратилося б.