Розділ 12

Розділ 12
"Два дні до дива"
 

Будильник пролунав о п'ятій ранку. Аліса прокинулася з головною болючою думкою – у них залишилося лише 48 годин, щоб врятувати "Папірус". Вона натягнула перший-ліпший светр (чорний, нарешті не білий!) і вибігла з квартири, ледь не забувши телефон.

Кафе вже кипіло діяльністю. Денис розвішував яскраві плакати "Книжкові вечори в Папірусі", а Макс складав нове меню на крейдяній дошці:

"Кава 'Поетичний еспресо' – з цитатою на піні"
"Бутерброд 'Герой нашого часу' – з чимось неочікуваним всередині"
"Тірамісу 'Маленький принц' – з лавандою"

— О, наш мозковий штаб прибув! – Денис побачив Алісу і махнув їй рукою. – Марсік вже знімає перше відео для Instagram.

Кіт сидів на стійці перед телефоном у дзеркальній позі, немов народився для слави.

— Я запросив усіх своїх знайомих блогерів, – продовжував Денис. – Завтра тут буде аншлаг.

Аліса підійшла до Макса, який щось нервово черкав у блокноті.

— Як справи?

— Диви. – Він показав список: "10 причин, чому "Папірус" має залишитися". – Якщо Лозинський прийде, я хочу бути готовим.

Вона взяла його руку:

— Ми зробимо це. Якщо не вийде переконати його розумом – переконаємо серцем.

О шостій вечора в кафе вперше залунав живий скрипковий супровід. Молода скрипалька, подруга Дениса, грала мелодії з відомих кінофільмів. Клієнти, які зайшли просто на каву, затримувалися на години. Аліса помітила, як Макс усміхається, коли хтось із гостей підспівував.

— Це працює, – прошепотів він їй на вухо. – Дивись, навіть місцева газета прийшла.

Наступного дня о третій годині в кафе зібрався перший книжковий клуб. Обговорювали "Маленького принца" – саме ту книгу, яку Макс показував Алісі. Вони зробили спеціальне меню за мотивами твору:

"Рожевий лимонад 'Планета Маленького принца'"
"Печиво 'Баран у коробці'"
"Кава 'Ліхтарик' – міцна, щоб не заснути"

Люди сміялися, фотографували страви, ділилися в соцмережах. Хештег #ВрятуємоПапірус став трендом міста.

Перед самим закриттям, коли всі вже розійшлися, Аліса і Макс залишилися прибирати. Втомлені, але щасливі.

— Завтра прийде Лозинський, – сказав Макс, розставляючи стільці. – Я не знаю...

— Я знаю – перебила Аліса. Вона відкрила ноутбук і показала йому екран. – Подивися.

На YouTube відео з вечора поезії вже набрало 10 тисяч переглядів. У коментарях – сотні повідомлень: "Де це місце?", "Я хочу туди!", "Не дамо його закрити!".

— Ми створили не просто кафе, – сказала Аліса. – Ми створили спільноту. І це не продається.

Макс дивився на неї, і в його очах було щось таке, від чого в Аліси перехопило подих.

— Я...

Двері раптом відчинилися. На порозі стояв Лозинський – на два дні раніше, ніж обіцяв.

— Ви вже тут? – Аліса несвідомо схопила Макса за руку.

Бізнесмен увійшов, оглядаючи приміщення. Його погляд спинився на нових плакатах, на фотографіях з вечора музики, на дошці з незвичайним меню.

— Цікаво, – сказав він нарешті. – Дуже цікаво.

Макс виступив вперед:

— Ми не збираємося...

— Я знаю, що ви не збираєтеся продавати, – перебив Лозинський. – І знаєте що? Я більше не хочу купувати.

Вони переглянулися.

— Що? – вимовила Аліса.

— Ви зробили щось неймовірне. Ви зробили це місце... – він шукав слово, – живим. А мої мережі – вони про стандарти. – Лозинський дістав візитку. – Але якщо коли-небудь захочете франшизу – дзвоніть.

Він повернувся і вийшов, залишивши їх у шокованій тиші.

Денис першим порушив мовчання:

— То... ми виграли?

Марсік стрибнув на стіл і перекинув чашку – тепер уже традиційно. Всі зареготали.

Аліса обійняла Макса:

— Ми виграли.