Розділ 8

Розділ 8

Розмова під дощем
 

Після вечірки-катастрофи кафе зачинили на ремонт. Аліса стояла під навісом, дивлячись, як дощ заливає вулиці. Вода стікала по вивісці "Папірус", утворюючи мінливі візерунки на тротуарі. Вона могла б вже піти додому, але щось тримало її тут - можливо, невимовне відчуття, що найголовніше ще попереду.

За спиною дзвякнули двері.

"Плануєш стояти тут всю ніч?" - Макс вийшов, несучи в руках два пластикові стаканчики з чимось паруючим. "Я не кава, але гарячий грог теж непоганий варіант. Особливо після такого вечора."

Аліса взяла стакан, їхні пальці на мить торкнулися. Від цього дотику по спині пробігли теплі мурашки.

"Дякую. За все. За те, що не дав мені втекти на тому побаченні, за те, що терпів мої дизайнерські ідеї..." Вона зупинилася, раптом усвідомивши, як це все звучить.

Макс притулився до стіни поруч із нею, його плече торкалося її плеча. Дощ створював завісу, що відокремлювала їх від решти міста, наче вони залишилися одні у цьому маленькому світі.

"Мені потрібно вибачитись." - раптом сказав він, дивлячись у темряву.

"За що?" - Аліса відчула, як її серце забилося частіше.

"За цей цирк. За Ольгу. За те, що втягнув тебе у свої драми." Він зробив ковток грогу. "Я поводився як дурень останні кілька тижнів."

Аліса теж відпила. Напій був міцним, з нотками меду та кориці, і розливався теплом по грудях. "Я сама могла піти, якби хотіла. Але..." Вона зупинилася, шукаючи правильні слова.

"Але?" - Макс повернувся до неї, і в його очах було щось таке, що змусило її забути всі слова.

"Але хтось мав принести мені гарячий напій під дощем." - нарешті вимовила вона, відчуваючи, як губи самі розтягуються в усмішці.

Макс усміхнувся у відповідь, і вони мовчки дивилися на пусті вулиці, слухаючи, як дощ барабанить по даху навісу. Десь у віддалі проїхала машина, освітивши на мить їхні обличчя жовтуватим світлом фар.

"Ти знаєш." - почав він після довгої паузи, - "коли Ольга пішла, я думав, що ніколи не зможу більше нікому довіряти. Що всі жінки або егоїстки, або..."

"Або?" - підхопила Аліса.

"Або надто ідеальні." - він кинув на неї погляд. "А потім з'явилась ти. З твоїми білими блузками, які постійно псуються, твоїм впертим характером і..." Він зупинився, немов шукаючи потрібне слово.

"І?" - Аліса підняла брови.

"І неймовірним талантом робити все не так, як планувалося. Але саме тому це працює."

"Дякую?" - вона скривилася, але в душі раділа цим словам.

"Я серйозно. Ти змусила мене знову відчути щось. Навіть якщо спочатку це була просто лють." Дощ посилився, вода текла по його окулярах, але він не відводив погляду. "Я більше не хочу ховатися, Алісо."

Вона відчула, як щось стиснуло її за горло. Ці слова були настільки не схожими на того цинічного Макса, якого вона знала раніше.

Все сталося швидко. Вона зробила крок до нього. Він узяв її за руку. Їхні губи зустрілися, і світ навколо ніби зник. Грог випав з її рук, але їй було байдуже. Він пахнув кавою і дощем, і чимось таким, що було просто... ним.

Раптом двері кафе відчинилися з гучним скрипом.

"О БОЖЕ, НАРЕШТІ!" - Денис утримував двері, а за ним стояв весь персонал кафе, який радісно аплодував. Дехто навіть свистів.

"Ви... ви підглядали?" - Аліса почервоніла, як маковий цвіт.

"Звичайно." - сміявся Денис, витираючи щось, що дуже нагадувало сльози. "Ми робили ставки. Я виграв двадцять гривень. І ще п'ять за те, що це станеться саме сьогодні."

Макс схопив Алісу за руку: "Біжимо!"

Вони вискочили під дощ, сміючись, не зважаючи на крики Дениса: "ТИ МЕНІ ВИНЕН ГРОШІ, КОВАЛЬЧУК! І ВЕСІЛЛЯ ПЛАНУЄМО НА ВЕСНУ!"

Дощ бив їм у обличчя, але вони бігли, тримаючись за руки, наче діти, що втекли з уроку. Аліса відчувала, як її серце готове вискочити з грудей - від бігу, від дощу, від цього божевільного моменту, який зовсім не був схожий на ті ідеальні сцени з її улюблених ромкомів. Але він був кращим. Бо він був їхнім.