***

– А це одоробало навіщо?

Роман смикнув кутиком рота, проте відповів спокійно:

– Це Старійшина, шефе. Чекає з п’ятої ранку...

– Я не маю часу! З хвилину на хвилину прийде Жовнір...

– Зобов’язання контактів із камалями прописане в договорі концесії, – шанобливо схиливши голову, нагадав Роман. – Якщо відмовите, Старійшина через годину оформить скаргу в земляцтві, а через дві – дія нашої концесії буде призупинена до ваших офіційних вибачень. У цьому разі Жовнірові не буде про що з вами балакати. Він усе отримає без вашої участі...

Це звучало нешанобливо. Майже зухвало.

Геннадій завмер. Він ніяк не міг згадати, чи містить контракт із Романом пункт про шанобливість. Питати про це самого Романа здавалося безглуздям.

«Треба взяти другого референта, – вирішив Геннадій. – Тоді другого можна буде запитати про першого, а першого про другого. Чому я раніше про це не подумав?»

Через скляну перегородку було видно, як розчахнуті двері ліфта випустили огрядного Жовніра з розпатланою рудою шевелюрою. Слідом за ним послужливо дріботіли двоє референтів.

«Двоє, – зауважив Геннадій. – І надзвичайно шанобливих»...

Піймавши погляд гостя, він зобразив на обличчі привітну заклопотаність, указав пальцем на прикрашеного стрічками й намистом камаля і стражденно приклав два пальці до скроні. Жовнір співчутливо закотив очі та з розвороту плюхнувся в крісло для відвідувачів. Його ескорт завмер за два метри від крісла. Якщо референтам і спало на думку присісти, вони нічим не виказали необачного бажання.

«Неозброєним оком видно, що пункт про шанобливість містять обидва контракти», – заздрісно подумав Геннадій і з ненавистю глипнув на Романа:

– Що йому потрібно?

– Старійшина чує нас, шефе, – сказав Роман. – І розуміє кожне слово...

– В такому разі спитаю сам, – незворушно відповів Геннадій. – Чим можу допомогти, шановний?

Він звернувся до старця із завченою посмішкою, якої удостоював молодших клерків, коли принагідно опинявся в бухгалтерії чи техвідділі.

– Боюся, що нічим, – холодно відповів Старійшина, не зводячи з нього очей. – А проте, в кожного мусить бути шанс виправити помилку, інакше смоли не вистачить.

– Смоли?

– В пеклі, – люб’язно пояснив Старійшина. – Поки мовчиш, ти здаєшся кмітливим.

Геннадій придивився до старого і змінив зарозумілу посмішку на дружню. Так через кілька хвилин він усміхнеться до Жовніра.

– Твій завод підійшов до межі резервації, – сказав Старійшина. – Судячи з парку землерийних машин, ти давно не заглядав у кадастр відведених людям територій.

Геннадій перевів погляд на Романа. Той негайно ввімкнув проєктор і вивів на екран мапу промзони з пунктиром периметра резервації. Одного погляду було досить, щоби зрозуміти причини занепокоєння аборигена: всі виробничі одиниці направду стягнуті до північної межі заводу.

«Андросова пустка, – подумав Геннадій. – І коріння вільмеріума тягнеться саме туди...»

– Нам потрібен вільмеріум, – сказав він. – Ця рослина рятує людей. Лікує хвороби. Межі наших резервацій складені дві сотні років тому. Навряд чи сьогодні вони мають колишню юридичну силу. Розвиток передбачає зміну. Твоєму народові відома концепція еволюції, старий?

– А твоєму – концепція договору, хлопчику? – насмішкувато спитав камаль.

Це вже була не просто зухвалість, – у словах Старійшини вчувався виклик. Це були слова супротивника, що не сумнівається у своїй перевазі.

Геннадій зітхнув і придивився до відвідувача. Незважаючи на низький зріст і білячі вуха, істота, що стояла посеред кабінету, дуже скидалась на людину. Судячи з очей, трохи більших за очі землянина, Старійшина був родом із минулого, коли про Землю на цій планеті нічого не знали. В молодих особин очі були на пів обличчя. А ніс більше скидався на дзьоб дивовижного птаха... Камалями їх називали на ім’я першої людини, якій удалося встановити з ними контакт. Не виключено, що контакт був установлений саме з цим аборигеном.

«Він старший за мене на двісті років», – подумав Геннадій і здригнувся. Це була неправильна думка. Якщо мудрість і досвід направду пов’язані з віком, то сьогоднішні перемови були програні задовго до народження його, Геннадія, батьків.

«Треба переходити до суті», – вирішив він.

– Якщо посування межі – питання ціни, то, може, відразу перейдемо до головного?

– Це питання принципу, – незворушно відповів Старійшина. – Ваші розкопки кореня на півночі неприйнятні. Ви повинні зупинитись і відвести техніку.

– Але навіщо вам ця пустеля? Яка вам із неї користь?

– Це не пустеля. Це місце спілкування з Оком.

– Я вражений, що ви пропонуєте обирати поміж життям землян і місцевими забобонами.

– А я вражений, що ти гадаєш, ніби є вибір.