Незапечатаний

«Найгірше — це не промовчати. Найгірше — це заговорити, коли вже надто пізно.»

Сонце тільки почало хилитися до заходу, коли Ольга почула важкий стук у двері своєї квартири. Вона лежала на кушетці під величезним портретом свого батька, читаючи з одвічним задоволенням польську комедію. Русяве пасмо впало з її акуратно зібраної на потилиці коси, обрамляючи тонке обличчя з високими скулами і ясними, мов осіннє небо, очима. Сукня з темно-синього татарського сатину, зшита власноруч, щільно облягала стрункий стан, а над підборіддям майорів мереживний жабо — немов крижаний крилець, що підкреслював горду поставу. 

Ступивши в коридор, вона підперла двері плечем і стрімко кинулася до дзеркала, що висіло над старим дубовим секретером. Розглядала себе: тонкі брови ледь насуплені, губи міцно стиснуті, погляд якийсь надто сумний, чого би це?

На секретері лежав листоношин конверт — блідо-жовтий, відсутній стік хотів підказати, що це не звичайна пошта. Почерк знайомий: округлі літери, раптові петельки, ніби куполетки від неспокійного серця. 

«Померла Леся Українка…» — нечіткі рядки телеграми розбіглися в очах, як каламутні краплі дощу на вікні. Ольга заклякла на місці, серце завмерло разом з нею, в очах ніби потемніло. Вона відхилила від себе телеграму, цих декілька слів було достатньо, аби зрозуміти сенс наступних речень.

Жінка підійшла до вікна, тяжко вдихнула запах сирої бруківки і, не знімаючи капелюшок, зупинилася перед ним на мить: так ніби вбирала в себе цю не просту новину. Порив вітру розхитав портьєру — невеличкий потік світла виліз на підлогу, де тільки-но стояла вона. Постава Ольги завмерла, плечі опустилися — і в тім покорі проявилася вся її міцність.

У кімнаті стало тихо, надто тихо. Ольга різко згадала, як колись думала про Лесю: «У її листах читається не пусті слова, а щирість і відкритість — цим вона і особлива». А тепер ці слово перетворилося на пил: листи, на які вона давно сама собі обіцяла відповісти, коли буде час, запилені лежали в шухляді.

Ольга відсунула стілець і просіла навпочіпки перед секретером. Підіймалася запилена купа паперів: конверти вишневого кольору, прошнуровані тонким шовком, блакитні листи з берегів Чорного моря, що пахли морським вітром, і фіолетові конверти, де вгорі була прижатa сушена гілочка вересу. Секунда — і її пальці, звичні до пера, пильнували краплі пилюки та сліди старого чорнила.  

Нагорі лежав лист із Ялти: спогад про першу зустріч. «14 квітня 1899 року. Мій хтосічку, я бачу тебе в море як лотос в калюжі» — тепер ці рядки відчувалися зовсім інакше. Ольга підвелася, спочатку повільно, мов занурюючись у пам’ять, потім раптово — щоб терміново втекти від застиглих спогадів. 

Вона встала, підтягнула сукню, що брязнула шелестом, і пройшла до великого м’якого крісла біля плетеного столика з грамофоном. На столику лежали її улюблені книги: Котляревський, Куліш, Шевченко. Саме під Шевченка вона отримувала листи від Лесі — тоді їм здавалося, що вся природа навколо співатиме у такт їхнім рядкам. 

Але сьогодні Шевченко мовчав. Між сторінками збилися пилюжки, а на палітурці виділилася пляма — мабуть, сльоза від тривалої нехіть відповідати. Ольга повільно схилилася над книгою, ніби шукала в кожному вірші приховану втрату. І знайшла: їхня дружба виникла в тиші, але померла в мовчанні.  

На плече сповзла її довга рукава з мереживним манжетом. Вона зняла чорну рукавичку і провела пальцем по грамофонній голці, що залишалася на місці останнього програного вальсу. «Ніколи вже не почую твого сміху під мелодію Штрауса…» — несподівано для самої себе промовила Ольга.

Жінка повернулася до столу, підійняла перо з інкрустованою перламутровою ручкою — те саме, яким Леся підписувала перші листи. Вона поклала його перед собою, притуливши рукою, ніби воно могло підказати слова. І взялася згортати колишні листи в купу, сподіваючись знайти в них обгортку натхнення. 

Почала з останнього листа Лесі, написаного в переддень Великодня 1912 року. Утираючи надокучливі сльози об мереживний комірець, Ольга розгорнула обгортку, і перед очима постала ніжна каліграфія: «…Сонячний промінь торкнув моєї пам’яті там, де ти сміялася, а я — мовчала… Я прагнула почути твій голос у кожному вірші, але ти не казала нічого. Тепер я боюся, що тиша сильніша за наші слова…» 

Ольга відчула, як її серце защеміло, а в її житті з’явився вакуум: ті рядки забрали останню обіцянку відповісти. Кожне слово — гербарій емоцій, висушений у листах, які вона колись залишила лежати. Тремтячою рукою вона перечитала текст, ніби це був вирок.

Почуття провини, довгі роки упаковані в коробочку, розсипалися на долоні, як пил. Ольга дивилася на сльози, що давали сірий металевий блиск, а потім безсило опустилася на коліна біля столу. Жінка себе дуже картала, як ніколи. Сльози сипалися вже не стримано — роками накопичений біль вирвався назовні й пішов слідом за краплями чорнила. 

Ні поезія, ні проза не могли зарадити цьому розриву. Вона подивилася в темряву кімнати, де шухляди секретера відчинялися, наче рани в її пам’яті. І зрозуміла: настав час говорити. Час писати лист, який би пронизав тишу, що заглушила їхню дружбу.  

Вона забралася вгору до великого письмового столу, вимкнувши грамофон, і виставила на ньому тільки необхідне: перо, чорнильницю, папір — товсті аркуші ручної роботи з водяними знаками і помаранчевою рамкою. Кожен був бездоганно білий, вони ніби чекали свого моменту.  

Свічка в кованому підсвічнику загорілася, коли Ольга занурила перо. Чорнило лягало важкими плямами на папері. Декілька разів вона відсохла рукавом, стираючи випадкові каплі, буцімто від них залежало життя листа. За вікном вдарив дощ — він розбивався об шибки й наповнював кімнату гуркотом, немов барабани маршу смутку.  

Вона почала писати першими словами, вкладавши в них все, що не сказала за довгі роки: 

«Моя дорога Леся... Моя вірна товаришка... Мій хтосічок у тиші... Я боялася відповісти тобі, бо не знала, як виміряти глибину твоєї любові словами... Кожен твій лист був як гарячий вогонь у моїх долонях — і я так боялася обпектися. Я відкладала відповідь, лишала її «на завтра», але «завтра» ніколи не настало. Пробач мені мою слабкість і відсутність відповіді. Сьогодні я пишу тобі, хоч і знаю — відповіді не буде... Нехай цей лист залишиться незапечатаним — бо в ньому живе моя правда, відкриття серця, яке так довго мовчало…».