Глава 11

Еллі

Як же мені зараз соромно за свій вигляд. Я ніколи не любила одягатись провокаційно. Завжди вважала, що це не потрібно нормальній дівчині з нормальною самооцінкою. А ця спідниця залишає таке враження, ніби я спеціально когось зваблювати сюди прийшла. Повний абсурд.

Хоча мушу покаятись. Коли я побачила Марка і його той нереальний гарячий погляд, яким він дивився на мої ноги, мені самій аж перехопило дух від збудження. На долю секунди я все ж пораділа, що змогла справити на нього таке враження, а потім повернувся сором.

Все-таки моя реакція на цього чоловіка дуже й дуже неоднозначна. Навіть з колишніми я не відчувала такого тяжіння. А тут мене просто, наче магнітом до нього тягне. Але от чи треба я йому взагалі? 

Поки йшли до його кабінету, я відчувала на собі погляди інших чоловіків, але вони мені були неприємні. Жах просто. 

Залишившись наодинці, я все розповіла Марку і він, дякувати Богу, все сприйняв нормально. Уявляю, що він про мене думав, поки не почув мого пояснення.

Потім з’явився цей Ярослав. Він мав світле коротке волосся з модною стрижкою, трішки дитячі риси обличчя, які додавали йому оманливо невинного вигляду, а також яскраві зелені очі, в яких гарно прослідковувалися хуліганські бісики. Одягнений в рожеву лляну сорочку, коричневі шорти бермуди і лофери на ногах. Привабливий, але надто "приторний", на мою думку. В мене все ж трішки інший смак на чоловіків, а Яр – такий собі солодкий хлопчик-мажорчик, в якого гонору в нього ого-го скільки, одразу видно.

Перша моя думка – типовий бабій. Ця його лукава посмішка та а-ля спокусливе розглядання точно були вже для нього звичними. Зуб даю, це його нормальна реакція на будь-яку незнайому дівчину, та й знайому теж. Найцікавіше те, що не дивлячись на його спроби трішки нахабного флірту, він не виглядав "поганцем", а більше таким балагуром, чи що. Навіть ці його залицяння більше виглядали жартом, ніж справді проявом зацікавленості. Знаєте, в кожній компанії є хлопець, що завжди всіх підбиває на якісь пригоди, робить усім дівчатам компліменти і травить байки? Ось цей Яр мені здавався саме таким. А ще він мені дуже нагадує брата. Можливо, саме з цієї причини я одразу відчула до нього дружню симпатію.

Коротше, це все не важливо. Та й взагалі, мені краще триматись від нього подалі, враховуючи, що він той, хто може завдати шкоди Марку та компанії. От би ще й він не ліз до мене, хоч це й дуже-дуже малоймовірно.

***

Марк повідомив, що повернеться через хвилину, тому в мене є змога більше роздивитися його кабінет. Він був виконаний у світлих тонах. Білі стіни з декоративною штукатуркою стильно гармоніювали з підлогою сірого відтінку. А ззаду – панорамне вікно, що захопило мене. В голові одразу виникла картина – я з таким виглядом з вікна просто сиджу в кріслі з келихом вина і насолоджуюсь заходом сонця. Ех, мрії-мрії. Все... Вирішила... Колись обов'язково куплю собі квартиру з такими вікнами, а зараз повернемося до нашої маленької екскурсії.

По центру великий білий стіл зі шкіряним чорним кріслом, яке справді виглядало “директорським”. По боках вздовж всієї стіни були розташовані стелажі з книгами та музичними нагородами. Останні мене одразу зацікавили. Я підійшла ближче, щоб детально роздивитися все. Тут було багато різних перемог артистів, що співпрацюють з продюсерським центром. Краща пісня... Краща співачка року... Кращий гурт року...  Прорив року... Трясця, я й не підозрювала, що “STARS Up” працює саме з такими знаменитостями. Треба було пошукати про неї інформацію в Гуглі, я ж типу працюю тут, а нічого не знаю. Сьогодні ж виправлюся.

Зона для відвідувачів також вражала – три чорних шкіряних дивана, що розставлені навколо невеликого журнального столика. Загалом, в кабінеті було багато чого, але ніяких зайвих деталей, що створювали б візуальний шум. Цікаво, чи це Марк так захотів, чи колись просто дизайнери гарно постаралися.

Потім я знову підійшла до столу і звернула увагу на трикутничок, що стояв на самому краю. На ньому було написано: “Генеральний директор Кравчук Марк Богданович”. Як справжня дівчинка, я одразу "приміряла" на собі прізвище чоловіка, що мене хвилює. Кравчук Еліна... Хм, гарно звучить... 

З такими приємно-злочинними думками, я й не помітила, як повернувся до кабінету Марк. Він підійшов до мене ззаду близько-близько, майже торкаючись мого тіла, а потім тихенько на вушко промовив:

– Тепер ми можемо нарешті офіційно познайомитись? – сказав з легеньким смішком, звертаючи увагу на те, що я тримаю в руках табличку з його іменем.

Я посміхнулась і повернула голову у його сторону. Він і не думав відходити, саме тому моє обличчя опинилося в декількох сантиметрах від його. Тоді я просто потонула у цих темних магнетичних очах. Дихання збилося... Грудна клітка підіймалася важко, а в животі закручувався той самий тугий жгут, що змушував серце битися швидко-швидко і не дозволяв голові нормально функціонувати. Мені знадобилося декілька довгих секунд, щоб зорієнтуватися, що саме сказав мені Марк.

– Доброго дня, Марку Богдановичу, рада знайомству, – підхопила я за ним. – Мене звуть Еліна Вадимівна Уманець і тепер я буду працювати з вами.

Розвернулася, щоб опинитися навпроти, оперлася на стіл і протягнула руку для "вітання". Я бачила, що й Марк аж зовсім не виглядає байдужим до мене. Він потиснув мою руку у відповідь і легенько погладив великим пальцем долоню. Від цього жесту в мене мурахи пішли.