Глава 10

Еллі

Нарешті середа. Мене розбудив мирний стукіт дощику по вікну. 

Я одночасно і боялась, і чекала цього дня. Страшно зробити помилку, знову зануритись в те життя, яке я пообіцяла собі завжди обходити сотою дорогою. Але погодилась – отже, немає шляху назад. 

Налаштувавши себе на позитив, я зібралась і викликала собі таксі. Перед виходом в останній раз вирішила поглянути на себе у дзеркало. Я одягла чорні класичні скіні, кремову вільну сорочку без рукавів, що гармонічно виглядає з моїм темним волоссям, коричневий “oversize” піджак і улюблені чорні туфлі-човники на шпильці. Марк нічого не говорив про дрес-код, але все ж в перший день хочеться виглядати на всі 100%.

Перші негаразди почались на під’їзді до офісу. Хтось перегородив в’їзд на парковку і водій запропонував висадити мене трохи раніше. Скрипнула зубами, але погодилась. Затримувати людину не хотілось, та й дощ вже перестав йти. Поки прямувала у бік мого тимчасового місця роботи уважно роздивлялася будівлю. 

Це був великий скляний офіс-центр прямокутної форми поверхів на п’ятнадцять. У вікнах так гарно відображалось небо, що я не могла відвести погляд. І тут бац… Сталося те, чого я ну взагалі не очікувала! Мене просто обляпало те авто, що перед цим не дало проїхати на парковку!

Щоб ви розуміли, тут була всього одна велика калюжа, всього одна маленька я, якій не пощастило бути поряд, і всього один мудак, який навіть не зупинився, щоб вибачитись. Охх… Я була дуже розлючена. Туфлі та штани наскрізь мокрі, піджак в багнюці, на сорочку не потрапило, хоч це радує. Але ж як мені перед людьми показатись? Довбаний мажор на своєму лексусі! І це ще дуже слабий епітет серед тих, що пронеслись у моїй голові. Серед інших були такі витончені варіанти, що й філологи мені позаздрили б.

Ось така нервова я й увійшла в будівлю. Дівчина за стійкою адміністратора дивилась на мене з подивом і жалістю. Тільки-но хотіла щось мені сказати, та я похитала головою і пішла у напрямку дамської кімнати, яку запримітила одразу при вході. 

Мдааа… Вигляд у мене ще той. Розпущене волосся розкуйовдилось, поки я психувала на парковці. Але це дрібниці, а от що робити з одягом та наскрізь мокрим взуттям, яке вже встигло натерти за ті нещасні декілька метрів, що я пройшла, ось це питання на мільйон.

Водою та паперовими рушниками я насилу якось витерла всі плями, але тепер залишились темні мокрі розводи. Хотіла трішки висушити взуття сушаркою для рук, але час вже піджимав. Я й так вже спізнилась на п’ятнадцять хвилин. 

Вирішила наостанок подивитись на себе в дзеркало, і саме в цей момент двері відчинились. В кімнату зайшла та дівчина, що була за стійкою адміністратора.

– Привіт, – промовила вона, стискаючи в руках якийсь пакет, – це, напевно, дивно, але я побачила, що ти потрапила в не найкращу ситуацію і захотіла допомогти.

Під час цього вона вже діставала з пакету щось чорне – спідницю чи що – і балетки. Чесно, я була в шоці від цього. Мало віриться, що в наш час ще є такі люди, які можуть ось так безкорисливо допомогти. Чи може не дуже й безкорисливо?

– Ем, привіт. Трохи неочікувано, але дуже-дуже вчасно ти з‘явилась, тому я неймовірно вдячна, – промовила це щиро, та недовіра ще залишилась, – але чому ти мені допомагаєш?

– Я ж кажу, це дивно, – нервово усміхнулась дівчина, – просто я була в твоїй ситуації на попередній роботі і тоді від вологих речей у поєднанні з кондиціонерами застудилась так, що тижнів зо три не могла вилікуватись. Сьогодні побачила тебе і не змогла просто зробити вигляд, що все нормально. Тим паче, в мене є запасний одяг. Я, до речі, Саша.

– Приємно познайомитись, я Еллі. Просто рідко зустрічала таких людей, – я справді була розчулена вчинком Саші. 

– Та це пусте, давай швиденько переодягайся. 

Я зайшла в кабінку і почала приміряти спідницю, що дала мені моя нова знайома. Закінчила я швидко і одразу звернулась до Саші.

– Як я виглядаю?

– Нуу… Гарно, але... я не думала, що наша різниця у зрості так буде помітна по речах.

Тоді я знову подивилась у дзеркало і зрозуміла, що це справжній триндець! День стає все цікавішим й цікавішим.

Ні, спідничка була дуже стильною і гарно облягала мої стегна та ноги, але є одне “але” – вона виявилась аж надто короткою. Звісно, не скажу, що вона зовсім вульгарна, але в ній краще сильно не нахилятися, точніше зовсім не робити ніякого навіть натяку на нахил. 

– Нічого, дуже тобі дякую. Все ж краще, ніж мокрі речі. Сподіваюсь, вони за пару годин просохнуть, і я назад одягну своє, – я щиро усміхнулась дівчині, яка, здається, переживала навіть більше ніж я сама.

– Давай сюди їх, в нас є підсобка з гарною вентиляцією, там твій одяг з взуттям швидко повернуть свій первісний вигляд. Через години три спустись до мене, – підморгнула мені і забрала речі з моїх рук. – Ти ж до Марка Богдановича?

– Так, – сподіваюсь, це мій Марк, а не хтось інший.

– Тоді пішли зі мною, дам тобі пропуск.

Приємна дівчинка. Думаю, ми поладнаємо з нею.

Марк

Еллі запізнюється. Дідько, треба було поїхати забрати її з дому. Чому я не подбав про це?