Незакритий гештальт

Коли я вперше побачив їх, мені було майже тринадцять. Вік, коли здається, що можна випити море і торкнутися неба. Ці хлопці, ці дивні хлопці одразу викликали в мене підозру; щось у них було не так. Навіть не знаю, як це пояснити. Втім, моя нова школа в Фостері – невеликому місті (штат Род-Айленд) не дуже відрізнялася від попередньої; той самий дитячий шум у довгих шкільних коридорах, ті самі класи з бездоганно білими стінами і навіть вчителі схожі один на одного, наче зійшли з конвеєра. Хто б міг подумати? Мушу зізнатися, в рідному Брістолі (що в сотнях кілометрів звідси) в мене залишилося багато друзів, але все ж таки нове місто було не таке вже й погане. Переїзд не розбив мені серце, а життя йшло собі й далі. Наша родина переїхала до Фостеру досить швидко, я б сказав, майже раптово; у цьому місті на батька чекало підвищення, наскільки я правильно зрозумів (йому пропонували стати старшим менеджером з продажу), а офіс маленької фірми «Фрідмани та партнери», яка торгувала побутовою технікою, знаходився якраз у західній частині цього міста, на П’ятій вулиці. Виглядав він, на мій погляд, як дешевий генделик з отруйно-жовтою табличкою, яка закликала купити техніку оптом. Пилососи, телевізори, пральні машини… чого там тільки не було. Втім, підвищення є підвищення. Моя мати була задоволена, як слон. А я, що я – малолітній хлопчик був радий оглядати всі ці великі паркові зони, майданчики для ігор, тенісні корти, ставки. Загалом цього в тихому містечку було навалом, як зірок на нічному небі. Мене тішило все; КРІМ ЦИХ ТРЬОХ, з якими я зіткнувся в школі. Я не знав, як їх звуть, вони були моїми ровесниками і, на щастя, навчалися у паралельному класі. Принаймні так потім говорили мої шкільні товариші.

– Дивись, куди йдеш, шмаркач, – огидно скрипучим голосом буркнув коротун з широкими плечима. Його короткі руді кучері виглядали, як полум’я на голові.

Я не одразу звернув увагу, що ці троє, одним із яких був рудий, оточили в шумному коридорі якогось карапуза і вимагали від нього грошей, які йому видали батьки на буфет. Я готовий був заприсягтися, що не торкнувся плечем цього рудого, але все ж таки сказав про всяк випадок:

– Пардон, пардон, чувак.

Двоє інших перевели свої погляди на мене, і в них явно відчувалася зацікавленість. Найвищий із них, той що громила, взяв мене за комір сорочки.

– А куди це ти зібрався, дрібний молокосос?

У цей момент карапуз вирвався з рук третього і помчав, як куля, коридором. Тепер усі троє оточили мене, а чіпкі руки цього здоровяка не збиралися відпускати.

–  Що ви хочете від мене? – простогнав я, і вже відчув, як тремтять мої жижки.

– Ти штовхнув мого друга, – продовжив громила голосом, що не терпить заперечень. – Тепер ти нам винен гроші. Вивертай кишені. Швидко!

Вони відчували мій страх, як хижак відчуває страх своєї жертви, і здається, це приносило їм величезне задоволення, я навіть сказав би, монети не надто були їм потрібні.

– Показуй, що там у тебе, – підхопив третій зі шрамом на щоці. Його знущальний сміх викликав у мене лише роздратування. Щось в його бігаючих очах було таке, що викликало в мене змішані думки.

– Нічого я вам не покажу, – відповів я, раптом набравшись сміливості. Здавалося, у повітрі вже зібралися важкі похмурі хмари. Я відчував, що мене поб’ють прямо тут і що чинити опір я буду недовго. Синців мені не уникнути, а може, й чогось гірше. Громила все ще тримав мене за сорочку, коли в коридорі разом із карапузом з’явився шкільний вчитель фізкультури. Плечистий чоловік невисокого зросту з сивими кучерями йшов просто нам назустріч. Рука мерзотника відразу залишила мій комір.

– Хлопці, що тут знову відбувається? – вимовив вчитель суворим, але в той же час спокійним голосом.

Всі троє зробили крок назад, наче вони випадково проходили тут, і до всієї цієї бучи не мали жодного стосунку.

– Все гаразд, містер Мілліган, – з видавленою усмішкою відповів громила. Його руки одразу потонули в кишенях.

– Вони тебе не кривдять, синку? – звернувся до мене вчитель, поклавши руку на плече, наче дбайливий батько.

– Ні, все гаразд. – відповів я нерішуче. – Ми просто випадково зіткнулися, здається, то була моя провина.

Рудий трохи хихикнув.

Містер Мілліган чудово розумів, що це була неправда, мої очі все йому розповіли; а коли пролунав дзвінок на урок, він сказав, що якщо ці мерзотники ще раз чіплятимуться, то краще повідомити відразу йому і в жодному разі не терпіти знущань. Я схвально кивнув і побіг на урок, хоча на обличчях цієї трійки, яка порушувала порядок усієї школи, було написано лише одне – «у нас з тобою залишилася незавершена справа». І як потім виявилося, це було справді так. Втім, цей неприємний випадок я постарався забути, адже в Фостері на мене чекало стільки всього цікавого. По-перше, у школі я познайомився з дівчинкою на ім’я Нора; вона виглядала, як пацанка, зі строгими рисами обличчя, густими бровами і дуже коротким волоссям. Ми швидко порозумілися і з нею почалася дружба. Як з’ясувалося, дівчинка жила не дуже далеко від нашого нового будинку, і ми ходили один до одного в гості слухати платівки «Блек Саббат» та «Лед Зеппелін». По-друге, тутешня природа буквально зводила мене з розуму і я часто бігав у бік живописного ставка, намагаючись навчитися рибальству. Звичайно, у мене ні біса не виходило, але головне ж процес. Кожний рибалка це знає. По-третє, у мене прокинулася потяг до полотен та фарб; коротше, зі схвалення батьків, я почав відвідувати студію малювання, де помітно покращив свої творчі здібності, ну або мені так здавалося.