Глава 3. Місію виконано

До набережної вона дісталася майже бігом і лише там нарешті зупинилася — так різко, наче сама Сицилія притримала її за плече. Навколо вже сиділи ті, хто, здається, давно знав щось таке, чого вона тільки збиралася навчитися: рибалки з обличчями, витесаними вітром і сіллю; діти з липкими від джелато пальцями; закохані, що пили захід очима, наче холодне вино. Ніхто не дивився на годинник. Вона, ще розігріта від бігу, влетіла в цей спокій, мов горобець у гніздо лелек, сіла на край лави й нарешті дозволила собі важко видихнути… Тоді розгорнула аркуш. Довгий ряд справ був закреслений майже повністю. День можна було вважати успішним: усе побачено, усе куплено, усюди побувала. Навіть каву випила там, де треба, хоча майже не пам’ятала її смаку. Залишився один-єдиний пункт:

«Встигнути побачити захід сонця».

Вона підняла очі - сонце вже торкалося горизонту. Спокійне, величне й абсолютно байдуже до того, скільки справ вона сьогодні встигла. Воно опускалося в море без поспіху: і водночас нікуди не запізнювалося.

Вона дивилася на нього й раптом відчула щось майже смішне. Увесь день вона бігла - щоб встигнути жити. І ось тепер життя сиділо перед нею: величезне, золоте, розлите по воді і, здається, взагалі не розуміло, навіщо вона так поспішала.

У грудях щось нарешті відпустило. Вона вдихнула глибоко - мабуть, уперше за весь день не тому, що не вистачало повітря. Потім глянула на свій список, на останній незакреслений рядок і засміялася. Гучно, легко, трохи беззахисно: так, що рибалка поруч підняв голову й теж усміхнувся. Вона взяла ручку. Хотіла поставити останню галочку. Але передумала…. Склала аркуш удвоє, сховала його в сумочку й знову подивилася на море.

Бо, можливо, не все прекрасне в житті має бути виконано… Дещо достатньо просто - прожити?