Епілог

Через кілька років, коли шкільні роки вже залишилися позаду, а університетські лекції змушували щоранку боротися з бажанням залишитися в ліжку, Ангеліна й Орест усе ще були разом.

Власне, вони були не просто разом. Вони були тією самою ідеальною командою, про яку колись пожартував Орест.

— Ти запізнюєшся, Жуйко! — крикнула Ангеліна, вибігаючи зі своєї квартири та на ходу застібаючи куртку.

— Та ладно тобі, всього на п’ять хвилин, — Орест розсміявся, запихаючи руки в кишені. — Це вже прогрес, зважаючи на те, що ти раніше чекала на мене по пів години.

— Тому що ти черепаха, — буркнула вона, але її голос не мав звичного роздратування.

Це був їхній звичний ранковий ритуал: вона бурчить, він сміється, потім вона теж починає сміятися, і вони йдуть разом на заняття.

І все-таки було дещо нове.

Вони більше не сперечалися через дрібниці.

Ну… майже.

— До речі, — Орест хитро посміхнувся. — Угадай, кого я вчора зустрів?

— Якщо знову скажеш «самого себе в дзеркалі», я тебе вдарю.

— Гей, той жарт класика! Але ні. Я бачив Яна і Ліану.

— Ого! І як вони?

— Закохані, щасливі, готуються до поїздки в Європу. І, до речі, Ян усе ще ревнує мене до Ліани.

Ангеліна пирхнула.

— Слухай, ти вже три роки з ним дружиш, а він досі думає, що ти хочеш відібрати в нього Ліану?

— Думаю, так. Але ти ж знаєш, я не можу винуватити його за хороший смак.

Ангеліна штовхнула його ліктем у бік.

— Обережно, Жуйко. Я можу й передумати.

Орест ухопив її за руку і міцно притиснув до себе.

— Ні-ні-ні, Сорока. Ти вже сама сказала: мені тепер не відклеїтися.

Вона усміхнулася, подивилася йому в очі й зрозуміла, що це правда.

Так, вони сварилися, сміялися, дражнили один одного, але завжди залишалися разом.

І саме так усе й повинно було бути.