Розділ 14

Ранок видався дивним.

Ангеліна прокинулася і перші п’ять хвилин намагалася переконати себе, що їй просто наснився дурний сон.

Але ні, усе було реальним.

Жуйка.
Його дурна самовпевнена посмішка.
Його нахабний поцілунок.

— ЩО ЦЕ БУЛО?! — вигукнула вона, схопившись за голову.

З кімнати почувся голос мами:

— Доню, якщо ти знову сперечаєшся зі своїм відображенням у дзеркалі, то хоча б тихіше!

Ангеліна зашипіла від злості.

— Я його вб’ю.

— Спочатку поснідай, а тоді вб’єш! — порадила мама.

Школа. Істерика. І ще більша істерика.

На першій же перерві вона знайшла Ліану.

— Ліано, він... він... ВІН!!!

— Добрий ранок тобі теж, — спокійно відповіла подруга.

— Я вб’ю його, спалю, а попіл розвію по шкільному подвір’ю!!!

— Вчора ти теж щось казала про вбивство. І що, де труп?

— Я просто... я... Я НЕ ЗНАЮ, ЩО МЕНІ РОБИТИ!

— Дихати.

— Тобто?!

— Глибоко дихати. Це допомагає, коли тебе поцілували і тобі це сподобалося.

Ангеліна витріщилася на Ліану.

— Ти зрадила мене.

— А я тут до чого?

— Ти мала сказати: “Так, він мерзотник! Так, ти маєш право його ненавидіти!”.

— Я й кажу. Але твій вираз обличчя не дуже підходить до слів “ненависть”.

— Я його ненавиджу.

— Так-так, а вчора, коли він тебе проводжав, твої щоки не палали?

— Не палали!

— Ти брешеш.

— ...

— Ну, раз не палали, тоді чому ти червона?

— ЦЕ ВІД ЛЮТОСТІ!!!

Ліана усміхнулася і встигла відскочити, поки Ангеліна махала руками в спробі її вдарити.

— Я тебе ненавиджу теж!

— Це тому, що я права?

— Ні!

— Так.

— Ні!

— Добре, не будемо сперечатися, просто скажи: що ти тепер робитимеш?

Ангеліна замислилася.

— Уникатиму його.

— Гарний план. Шкода, що він вже йде сюди.

— ЩО?!

Ангеліна різко обернулася.

І справді. Жуйка йшов прямо до них.

Щасливий. Самовпевнений.

Немов вчора нічого не сталося.

— Добре ранок, пані та панянко, — весело промовив він.

Ангеліна вже готувалася відповісти йому чимось у стилі “відчепися”, як раптом…

— Привіт, Жуйко! — мило усміхнулася Ліана.

Орест витріщився.

— Це ти зараз серйозно?

— Абсолютно. Ти ж у нас тепер головний романтик школи!

— Дякую.

— О, не дякуй. Ти просто не уявляєш, наскільки наша Сорока рада!

Орест перевів погляд на Ангеліну, а та дивилася на Ліану так, ніби зараз почне її душити.

— Ну що ж, Сороко, — Орест нахилився ближче, — у нас усе добре?

— Я тебе ненавиджу.

— І я тебе, сонечко.

— НЕ НАЗИВАЙ МЕНЕ ТАК!

— Ой, які ми різкі. Я тут, між іншим, квитки в кіно знову взяв.

— Ти серйозно?!

— А що такого?

— Орест, ти дурний?!

— Ні, я наполегливий.

Ліана задоволено спостерігала за сценою.

— О, Сороко, здається, він не планує відставати.

— Я його вб’ю.

— Ти вже казала.

— Цього разу я не брешу.

Орест лише підморгнув їй.

І, поки Ангеліна злиться, Ліана просто думає:

“Що ж, це буде цікаво.”