Глава 18

Автограф-сесію вирішили провести у великому холі «FoxTails» — просторому приміщенні з високими вікнами, крізь які лився м’який денний світ. Мармурова підлога віддзеркалювала сяйво ламп, а вздовж стін стояли стелажі з найсвіжішими журналами та палітурками нових книжок. У центрі, на білосніжній скатертині, розмістили довгий стіл, за яким мала сидіти Джуна. Навіть подіум і червону доріжку простелили — щоб створити атмосферу зіркової події.

Підготовка тривала з самого ранку. Хелена, секретарка Нейда, була душею всього процесу — з блокнотом у руці вона невтомно віддавала розпорядження:

— Води на стіл! І легкий ланч — сендвічі, фрукти. Джуна не повинна залишитися голодною!

— Квіти? — перепитала дівчина-асистентка.

— Ліворуч від столу! Щоб гарно в кадрі, але не заважало руху, — відповіла Хелена, навіть не піднімаючи очей від списку.

Вона контролювала все — від охорони й черги до освітлення й часу перерв. Кілька разів, коли бачила, що рука Джуни втомлюється від підписів, вчасно оголошувала коротку паузу, приносила воду й допомагала відновити дихання.

Хол гудів, наче розбурханий вулик. Повітря було напоєне гомоном, сміхом, клацанням фотоапаратів і запахом кави. Черга читачів розтягнулася аж до виходу — і навіть за його межами, на вулиці, ще стояли люди з книжками, спраглі бодай миті зустрічі.

Коли Джуна вийшла з-за лаштунків у супроводі Хелени, натовп вибухнув оплесками. Їй майже фізично забракло повітря від хвилі емоцій, що накрила залу. Вона на мить розгублено вдивилася у десятки облич, а потім усміхнулася — щиро, світло, по-справжньому. Відчула: вони чекали саме на неї.

Її посадили за довгий стіл, де вже лежали стопки нових книжок. На краю блищала табличка з її ім’ям. Вона взяла перший примірник, розгорнула на титульній сторінці й вивела охайний підпис.

— Міс Армас, я мріяла про цю зустріч роками! — вигукнула дівчина з першого ряду, простягаючи блокнот.

— Ви змінили моє життя, — прошепотіла літня жінка з тремтячими руками. — Ваші герої дали мені надію після втрати…

У грудях Джуни розгорілося тепло. Вона раптом усвідомила, що її слова справді щось значать. Те, що колись було лише особистим щоденником душі, стало для когось рятівним колом.

Пальці німіли від ручки, спина втомилася, але серце билося з радісним трепетом. І з кожним підписом, із кожною усмішкою їй ставало легше бути серед цих людей.

За кілька метрів від столу, притиснутий до стіни, стояв Нейд. Він не пробивався крізь натовп, не втручався — просто спостерігав. Його блакитні очі не зводилися з неї, та відстань між ними здавалася безкрайою, мов прірва.

Вона сяяла. Упевнена, чарівна, спокійна — наче створена для цієї сцени. Її усмішка дарувалася іншим, її увага належала іншим. І саме це кололо його серце.

Ти хотіла бути в центрі уваги? — подумав він із гірким відтінком гордості. Ось ти. Неперевершена. Недосяжна. Але чи бачиш ти мене, коли на тебе дивляться сотні?

Черга все не зменшувалася. Люди приносили букети, невеликі подарунки, дехто просив фото. Джуна вставала, обіймала читачів, і щоразу відчувала, як їхні серця б’ються поруч із її власним.

— Ви наша гордість!

— Ваші книги — сенс мого літа!

— Ви справжня зірка!

Усередині ніби розкрилися крила. Вона, яка завжди боялася великої сцени, тепер стояла в її центрі — потрібна, цінна, справжня письменниця.

А десь осторонь стояв Нейд. Двічі він намагався підійти ближче, майже торкався краю столу, але саме тоді вона піднімала голову й навмисно відводила погляд. Її очі ловили всіх — крім нього. А коли зрештою зустрілася з ним поглядом, у зіницях спалахнула тінь докору, гостра, як лезо.

Вона всміхалася іншим, приймала квіти, нахилялася для фото — і жодного разу не зробила кроку до нього. Тут я належу не тобі, — мовчки промовляли її рухи.

Він відчув, як у грудях стискається. Її впертість завжди захоплювала його, але сьогодні вона ранила.

Джуна теж усе розуміла. Вона знала, що він стоїть поруч, від самого початку. Але не дозволила собі поглянути на нього. Бо якщо подивиться — зламається. І тоді все це втратить сенс.

Я не тільки твоя, — повторювала подумки. Я — більше. Я важлива і без тебе. Я коштовність, навіть якщо ти цього не бачиш.

Коли двері за ним зачинилися, її рука застигла над сторінкою. Усмішка залишалася для натовпу, але всередині щось болісно стислося. Вона вперше за вечір відчула втому — не фізичну, а ту, що народжується зі смутку.

Коли годинник пробив шосту, Хелена підняла руку:

— На сьогодні все! Пані Джуна дуже втомилася, дякуємо всім за увагу!

Зал вибухнув оплесками. Дехто ще намагався простягнути книжки, але охоронці ввічливо спрямовували людей до виходу. Повітря пахло кавою, парфумами й щойно розпакованим глянцем.

Джуна підвелася. Втомлена, але горда, з тією світлою усмішкою, що робила її недосяжною. Хелена подала руку, допомогла спуститися з подіуму, притримала папку з підписаними книгами.

Біля виходу стояв Нейд. Він чекав, що вона підійде, бодай кине усмішку чи подяку. Але її погляд, ковзнувши залом, лише на мить спинився на ньому. І в цю мить промайнула тінь — холод, гнів, образа. Потім вона відвернулася, звернувшись до натовпу: