Глава 14

Нейд широко позіхнув і, ще не розплющуючи очей, міцніше притиснув до грудей тепле жіноче тіло. Він майже занурився назад у сон, коли на шкірі біля ключиці відчув ніжне, лоскотне дихання.

Він завмер, і повіки піднялися самі собою. Перед очима відкрилася картина, від якої світ раптом став іншим.

— Боже… — видихнув він хрипко. — Це був не сон…

Він обережно відсунув край ковдри, боячись, що різкий рух розвіє диво. На його тілі, згорнувшись кішкою, спала вона — Джуна. Така ж оголена, як і він. Її коліно впиралося в його стегно, а долоня довірливо лежала на грудях. Її волосся розсипалося по подушці, і кожна пасемка здавалася невагомою ниткою, що прив’язувала його до реальності.

Серце перевернулося від хвилювання. Йому стало так гаряче, наче кров у жилах спалахнула вогнем. Пам’ять спалахами підсовувала кадри минулої ночі: її перший нескінливий поцілунок, його пошепки, які він навіть не пам’ятав, відчуття її шкіри, солодкий тягар відповідальності, що впав на плечі разом із безмежною насолодою.

Це сталося. Вона була з ним. Не сон.

А далі?

Обережно, щоб не розбудити її, він зсунув Джуну на подушку й вибрався з ліжка. Ковдра зісковзнула, холод обійняв тіло, але голизна здалася правильним станом: ніщо не відділяло його від правди.

— Зосередься, Нейде… — пробурмотів він, міряючи кроками вітальню, як лев у клітці. Долонею вдарив себе по лобі. — Якщо не запропоную їй шлюб, виглядатиме, що використав її. Якщо запропоную…

Він зупинився перед вікном. Париж за склом сірів передсвітанковим туманом, виблискуючи після дощу, наче відполіроване срібло.

— Вона ж нічим мені не зобов’язана, — шепотів він, підбираючи слова, ніби репетирував виступ. — Ми дорослі. Має право хотіти лише близькості, без довічних обіцянок. Вона письменниця, мандрівниця. Може, їй потрібні крила, а не ярмо.

Він відчув, як у грудях важчає глухий клубок. Стиснув кулаки. «Чого ти насправді хочеш?»

Відповідь піднялася так само оголеною, як і він сам: Я хочу її. Вранці, вдень і вночі. Хочу берегти, смішити, злити й мирити. Хочу називати її своєю — і бути її своїм.

Він побачив уявно її руку в своїй долоні, перстень, тихе «так». Усмішка на мить торкнулася губ.

— Пане Г’юґо, — напівжартома звернувся до уявного батька Джуни. — Ви зненавидите мене. Але я все одно одружуся з вашою донькою.

У цю мить повітря в кімнаті ворухнулося. Двері спальні прочинилися.

Звідти вийшла вона. Закутана в тонку білу ковдру, розтріпана, ще сонна. Її очі були майже прозорими від світанкового світла. Від одного її виду Нейд відчув, як пересохло в роті. Він раптом усвідомив, що стоїть перед нею абсолютно нагий.

Кров ринула в обличчя. Він схопив з дивана подушку й прикрився, безглуздо й по-дитячому.

— Нейде… — її голос був тихий, ніби вона боялася злякати момент.

— Пробач, — видихнув він, навіть не знаючи, за що. — Ти була п’яна, а я… не встояв.

Він відвернувся до вікна, відчуваючи себе беззахисним, як давненько не почувався. Подушка смішно ковзнула з рук.

— За що пробач? — лагідно запитала вона.

Його серце тьохнуло.

— Я мав уберегти тебе… навіть від себе.

Вона підійшла ближче, і в її очах світилася твердість.

— Повір, я ні про що не шкодую. Я доросла й відповідаю за себе.

Вона простягнула руку, вхопила його за шнурок із кристалом і легенько потягла до себе.

— А поруч із тобою я почувалася в безпеці.

Подушка впала на підлогу. Його рішення визріло остаточно. Він опустився на коліно й узяв її руку в долоні. Теплу. Живу. Тремтливу.

— Момент зовсім невдалий, — усміхнувся він, ковтаючи хвилювання, — але я все одно мушу сказати… Джуна Армас, вийдеш за мене заміж?

Вона завмерла. Світ навколо перестав існувати. Її серце піднялося до горла, а коліна мало не підкосилися. Він — її Нейд — стояв на одному коліні, голий, беззахисний, але правдивий. В його очах світилися тривога й надія.

— Ти… справді цього хочеш? — прошепотіла вона.

Він поспішив пояснити:

— Джун, це єдиний чесний вихід. Після вчорашнього я не зможу залишити все, як було. Я мушу взяти відповідальність.

Її щастя розсипалося крихкими уламками. Відповідальність… а де ж любов?

Сльози самі підступили до очей.

— Я дурепа… — прошепотіла вона.

Він підняв голову, злякано вдивляючись у її обличчя.

— Джуна, я не хочу втратити тебе. Може, я й не ідеальний, але я щиро хочу дбати про тебе.

Її сльози розчинилися в тремтливій усмішці. Він не сказав «кохаю», але бажання бути поруч — це вже щось. І вона пам’ятала: ще в шістнадцять вирішила, що серце належить йому.

— Добре, Нейде, — сказала вона, дивлячись йому прямо в очі. — Я буду з тобою.

— Ти згодна? — його голос зірвався на захоплений шепіт.