Глава 8

Наполегливий монотонний дзвін намагався вирвати Нейда з обіймів солодкого сну. Він невдоволено насупився, притискаючи до себе подушку. Телефон на тумбочці не вщухав, наче знущався з нього. Принаймні так йому здавалося.

— Дайте ж поспати… — пробурмотів він.

Подушка здавалася напрочуд теплою, а запах сирені збивав думки, немов реальність і сон переплелися. Та «подушка» тихо зітхнула й ворухнулася. Його пальці мимоволі ковзнули нижче й на мить стиснули ніжну округлість. Серце зупинилося, а потім гучно вдарило. Телефон раптово змовк.

Він миттю розплющив очі. Перед ним — обличчя Джуни, спокійне, умиротворене, таке довірливе уві сні. Хвиля сорому накрила його. Він різко відсахнувся й схопив слухавку.

— Нейд Хаген слухає, — голос зрадницьки хрипів.

— Нейд! — обурений голос Іанти гримнув у трубці. — Чому ви так довго не відповідали?

— Ми… спали, — сухо кинув він.

— Підніми Джуну. Ми з Бланш та Тіф чекаємо в ресторані. І не змушуй нас чекати довше!

— Добре, за десять хвилин вона спуститься, — Нейд потер очі.

Коли дзвінок урвався, він ще раз глянув на дівчину. Така ніжна, така беззахисна… і така небезпечна для мене, — подумав він. Розум кричав: вона не для тебе. А серце шепотіло: ризикни — і знайдеш рай.

Нейд схилився, ледве торкнувшись до її вуст.

— Джун, прокидайся, люба…

Дівчина розплющила очі, перелякано звелася на ліктях.

— Що? Щось сталося?

— Ні, лише дзвонила Іанта. Дівчата чекають на тебе внизу.

Джуна видихнула й знову розслабилася.

— А фотосесія коли?

— Завтра, — пояснив він. — Сьогодні прибудуть майже всі учасники.

Джуна піднялася, дістала з валізи білу сукню й шаль та сховалася у ванній. Нейд же взявся розкладати речі.

— Джун, не забудь купити купальник, — гукнув він. — Ми з тобою — серпень у календарі.

— Добре, — пролунав приглушений голос за дверима.

Вона з’явилася — і в нього перехопило подих. Білий силует, тонкі каблучки, світло від вікна грало у волоссі. На мить йому здалося, що вона створена не для нього, а для Парижа — і саме тому він відчував себе найбільшим щасливцем, бо вона зараз поруч. Він навіть пожартував, аби приховати збентеження:

— Навіть не думай шукати собі кавалера. Усі танці на балу твої зі мною.

Вона зашарілася й опустила очі.

— Не хвилюйся, мені ніхто не потрібен… окрім тебе, — додала подумки, тікаючи з кімнати.

Нейд ще довго вдихав залишений аромат сирені. Самотність накотилася гостро й нестерпно.

У двері постукали.

— Заходь, — кинув він.

Флінт увійшов похмурий, із паперами в руці.

— У вас тут номер кращий, ніж у нас, — пробурмотів він, наливаючи собі води.

— Що сталося? — Нейд сів навпроти.

— Хочу поговорити про хореографа.

— Карін? — Нейд насторожився.

— Ти справді вважаєш її найкращим варіантом? — Флінт кинув аркуш у груди Нейду. — Ти забув, що було між нею та Стівом?

— Не забув, — спокійно відповів Хаген. — Але Карін — професіоналка. У неї власна студія, вона вільна й віддана справі. Вона найкраща для вечора.

Флінт скривився.

— А Стівен? Як він відреагує, коли побачить її?

— Він уже не хлопчик, — відрізав Нейд. — Якщо між ними було щось справжнє, зустріч дасть шанс поставити крапку.

Флінт відпив ковток і хмикнув:

— Ти змінився, почав діяти самостійно. Побачимо, чи не помиляєшся.

На мить між ними зависла тиша. І тоді Флінт нахилився ближче, понизив голос:

— До речі, щодо іншої теми. Ти справді серйозно думаєш втягнути Джуну у видавництво?

— Так, — Нейд заговорив тихіше, але впевнено. — Вона талановита, і її романи могли б розширити FoxTails. Я хочу, щоб вона працювала з нами.

— І водночас жила з тобою? — Флінт примружився. — Тонка межа, друже.

— Я впораюся, — різко відповів Хаген.

Вони не знали, що за дверима хтось зупинився. Тихий шурхіт у коридорі свідчив: їхня розмова могла мати зайвих слухачів.

Нейд зітхнув і схопив зі столу список.

— Ходімо. Маємо ще відвідати Гарольда.

Флінт кивнув, і вони разом вийшли.

Коли Нейд і Флінт постукали в двері іншого номера, їх зустрів Гарольд Дейл. Його темно‑руде волосся, як завжди, лежало в легкому безладі, а сіро-блакитні очі, зазвичай холодні й відчужені, цього разу світилися рідкісним теплом.

— Кого я бачу! — з удаваним захопленням вигукнув він. — Невже настільки скучили, що прибігли, щойно позбулися своїх дам?