Глава 3

Літній вечір лагідно огортав місто. У парку пахло липами й свіжоскошеною травою; крізь листя просівалося мідне сяйво ліхтарів, натякаючи, що день уже хилиться. Десь неподалік сміялися діти, на алеї шурхотіло гравієм взуття закоханих пар, а в кронах дерев час від часу прокочувався невидимий подих вітру. Здавалося, сама атмосфера просить відкласти турботи й дозволити собі просто жити.

— Сідай, — Нейд узявся за ланцюги й спинив гойдалку, що ледь хиталася від вітру.

Джуна присіла, злегка обхопивши руками ланцюги. Холодний метал приємно остудив долоні. Він став поруч і легко, майже невагомо штовхнув гойдалку — вона пішла плавною дугою, і в грудях народилося дивне, забуте відчуття легкості.

— Ти й справді пишеш романи? — жартома примружився він, підлаштовуючись під ритм її рухів.

— Так, — усміхнулася. — І, здається, не найгірші.

— «Здається»? — кутик його вуст зірвався у знайоме лукаве півусміхнення. — Моя мама каже, що вони чудові. Вона твоя фанатка номер один. Тож ти просто мусиш завтра зайти до нас. Вона зрадіє.

— Це не буде надто самовпевнено з мого боку? — несміливо.

— Я ж запрошую, — просто відповів він. — І… я б хотів, щоб ти прийшла.

Він спинив гойдалку. Їхні обличчя опинилися небезпечно близько — відстань вимірювалася не кроками, а подихами. У світлі ліхтаря фіалкові очі Джуни здавалися глибшими; вітер злегка хитав пасма її темного волосся, що спадало на плечі. Вона відчула, як по шкірі побігли мурашки — не від холоду, від нього.

І саме тоді в Нейда стислося серце від спогаду. Колись, у шкільні роки, він забив вирішальний тачдаун на уроці фізкультури. Трибуну наче накрило хвилею радості: крики, свист, хлопці підкидають його на руках. Він схопив ту мить очима — вона стояла збоку, тримаючи зошит до грудей, щаслива й розгублена. І він, п’яний від адреналіну, підбіг, узяв її обличчя в долоні й поцілував — швидко, імпульсивно. Наступної секунди його вже затягла команда, а вона залишилася з тим першим подихом шоку й щастя.

Той самий імпульс, така сама хвиля накотила зараз.

— Ти тремтиш, — тихо сказав він, зняв піджак і накинув їй на плечі. Тканина пахла свіжим пральним засобом і ним — ледь терпким, чистим.

— Нейде… — вона навіть не впізнала власного голосу.

Він не встиг добрати слів. Просто нахилився — і торкнувся її губ. Поцілунок був гарячим, беззахисним, як зізнання, яке вирвалося раніше. Великі пальці м’яко притримали її щоки; інші ковзнули до краю шиї, від чого по ній пройшов електричний струм. Вона здригнулася, але відповіла — не вміло, зате щиро. Її груди пригорнулися до його грудей; між ребрами раптом стало тісно, наче легені забули, як дихати. Смак вечірньої м’яти змішався з теплом його рота і солодким відчуттям безпорадності. Вона вигнулася ближче — і в нього вирвалося тихе, неголосне зітхання, майже стогін.

Світ звузився до двох тіл і кількох сантиметрів простору між ними. Але саме в цю мить розум на мить наздогнав серце. Зупинись. Вона заслуговує на певність, а не на твій порив. Ти обіцяв собі діяти правильно.

Нейд відступив різко, ніби обпікся, опустив руки й важко вдихнув.

— Пробач, Джуно, — прошепотів. — Я не мав… так.

— Нічого, — сказала вона, але голос видав її. Усередині щось хруснуло — крихке скло ілюзії. Знову — випадково. Знову — не жінка, а друг.

Він винувато всміхнувся, стараючись злагодити невдалою легкістю:

— Ми ж друзі, правда?

— Так, — вона ледь кивнула. — Друзі.

Вона підвелася й рушила алеєю. Ліхтарі протягли її тінь, подовжили кроки.

Нейд наздогнав:

— Дозволь, я проведу. Я обіцяв Кіану… і я не хочу, щоб ти сердилася. Я… буваю недолугим.

— Я не злюся, — вона спробувала посміхнутися. Насправді злилася на себе: чому знову повірила казці?

Вони йшли мовчки. Її пальці часом торкалися подолу піджака на плечах — він здавався захистом і спокусою водночас.

Перед великими воротами він схилився й ледь-ледь доторкнувся до її губ — коротко, як крапка посеред незакінченого речення. І відступив.

— До завтра? — тихо.

Вона не відповіла. Лише відчинила хвіртку й пройшла в темний двір.

❧

У кімнаті було тихо, аж надто. Вона роззулася, спустилася на перший поверх і з бару взяла пляшку легкого білого вина. Келих, ковток — терпкуватий, холодний. Другий — тепліший. Серце не заспокоювалося. Вона сперлася стегнами об край стільниці, дивлячись у темне вікно: там гойдалися верхівки дерев, ледь блимали сусідські вогники, і все це виглядало так звично, майже заспокійливо. Майже.

Перед дзеркалом вона зупинилася ненадовго. Волосся сповзло з плечей важкими прядками; фіалкові очі здавалися темнішими. Лінія талії, плавність стегон, повнота грудей — обрис, що стільки разів ставав об’єктом чоловічих поглядів у її книгах, раптом відчувся вразливим у власному відображенні. Ти для нього — друг? Справді? Усмішка вийшла кволою.

Вона повернулася до столу, відкрила ноутбук. На екрані — папка, якій десять років. «Незакінчений роман». Пальці зависли над клавішами. Слова, що легко текли для інших героїнь, відмовлялися складатися для себе. Замість речень приходили фрагменти: його долоні, вага піджака на плечах, смак м’яти, як тремтіли коліна, як він раптово відступив… і та давня трибуна: крики, сонце в очах, хлопець, який на секунду належав тільки їй, перш ніж його забрала команда.