Глава 2

Нейд Хаген ішов вулицею, насолоджуючись теплим подихом літнього вечора. У руці він ніс невеликий букетик польових квітів, куплений у старенької бабусі біля виходу з метро. Це був простий жест, та мати завжди раділа таким несподіванкам. Він любив ці маленькі знаки уваги — вони нагадували йому, що в житті є речі значно важливіші за цифри в контрактах.

Позаду залишалася велична будівля FoxTails Publishing. Сьогодні саме там вирішувалася його доля. Рада акціонерів офіційно призначила його на випробувальний термін головного редактора. Формально це було підвищення, але всі добре знали: батько, Матіас Хаген, не надто вірив у його серйозність. Для нього Нейд залишався занадто легким, вільним, ненадійним. Людиною, якій радше личило б розважати компанію, а не керувати видавництвом.

Завдання, яке він отримав, звучало просто, але насправді було вироком: знайти для FoxTails молодого автора, нове обличчя, якому довірятимуть читачі. Хрещений Нейда, Джеспер Сторм, був справжньою зіркою світової літератури, проте його відверта еротика й скандальна репутація аж ніяк не пасували під устав компанії. FoxTails потрібен був інший символ — щирий, сучасний, близький серцям людей. Якщо Нейд не впорається, його місце швидко знайдуть кому віддати.

Він зняв піджак і недбало перекинув його через плече. Розстібнув кілька ґудзиків на світлій сорочці та підкотив рукави. Спекотний день втомив навіть його, звиклого до тренувань і навантажень. Мав середній зріст, близько ста вісімдесяти сантиметрів, проте цього вистачало, щоб привертати увагу. Його атлетична статура — підтягнуте тіло, широкі плечі, рельєфні руки — говорила про роки тренувань у спортзалі. Але не було в ньому показової демонстрації, лише стримана впевненість.

Його усмішка залишалася легкою й трохи хлоп’ячою, але варто було придивитися уважніше — в блакитних очах світилася глибина, яка видавала людину, здатну бачити більше, ніж вона показує.

Погляд привернуло знайоме кафе з двориком, де подавали його улюблений апельсиновий пиріг і холодний чай. Він мимоволі уявив, як відкидається на спинку плетеного крісла, знімає втому і дозволяє собі маленьке свято — відзначити день, що став для нього значущим.

У кишені знайшлася давно зім’ята пачка жувальної гумки. Нейд сунув до рота одразу дві подушечки й усміхнувся: настрій був таким же легким, як вечірнє сонце, що торкалося дахів будинків. На мить йому навіть здалося, що він знімається в рекламі жуйки. Сьогодні він уперше відчував, що справді наблизився до перемоги.

Новий автор… свіже обличчя… — думки наполегливо поверталися назад до завдання. Він ішов, роздивляючись натовп, ніби серед перехожих міг відшукати свій шанс.

І саме тоді він помітив знайому постать.

Кіану Армас ішов йому назустріч — і не в своєму звичному строгому костюмі, а у світлих джинсах і м’якій бежевій футболці. Це виглядало настільки незвично, що Нейд навіть присвиснув. На побаченні, не інакше, — усміхнувся він уголос, та його погляд зупинився на дівчині, що йшла поруч.

Вона була неймовірною. Струнка фігура у легкому голубому платті, темне волосся, що спадало нижче спини, й миле обличчя, від якого неможливо було відвести очей. І ці очі… той самий фіалковий відтінок, що відрізняв Армасів. Серце в грудях Нейда здригнулося.

Джуна? — майнула думка, і він майже подавився гумкою. Викинув її у найближчу урну, не зводячи з неї погляду.

Минуло стільки років, але тепер вона стояла перед ним зовсім іншою: дорослою, упевненою, і водночас тією самою дівчиною, яку він пам’ятав у шкільних коридорах.

— Привіт, боєць нерухомого фронту, — з усмішкою привітався Нейд, потискаючи руку другові. Це їхнє жартівливе вітання вони зберегли ще зі школи.

— Ти все такий самий, — відповів Кіану і відступив убік. — Краще привітайся з Джуною.

Її ім’я підтвердило його здогад. Нейд нахилився, взяв її руку й м’яко поцілував тильний бік долоні.

— Дуже приємно знову бачити тебе, Джуна, — сказав він тихо, і відчув, як дівчина зніяковіла. На її щоках розквітнув рум’янець — та сама звичка, яка колись здавалася йому безмежно милою.

— Я теж рада тебе бачити, — відповіла вона тихо, намагаючись приховати хвилювання.

Вони разом вирішили зайти в кафе. Усередині панувала затишна атмосфера — легкий гомін, дзвін посуду й запах свіжої випічки. Вони сіли за столик у тіні дерев, замовили чай, десерти й почали пригадувати шкільні роки. Нейд, як завжди, сипав жартами, вмить опинившись у центрі уваги. Кіану іноді підхоплював розмову, згадуючи власні історії. Джуна слухала їх, сміялася, час від часу відкушуючи своє улюблене ванільне морозиво з шоколадною стружкою.

Їй було легко й добре. І водночас дивно від того, що сьогодні вона зустріла саме його — хлопця, про якого мріяла стільки років.

Їхні погляди раз по раз зустрічалися. Нейд ловив найменші зміни на її обличчі, і чим довше він дивився на неї, тим сильніше усвідомлював: вона зовсім не схожа на ту сором’язливу школярку, яку він пам’ятав.

Телефонний дзвінок урвав розмову. Кіану підніс слухавку й одразу нахмурився.

— Пробачте, робота, — коротко сказав він і відвернувся.

Нейд скористався моментом, підсунувшись ближче до Джуни.

— Йому часто дзвонить Тіффані саме так, серед розмови? — усміхнувся він.