Глава 1

Вона була відомою авторкою любовних романів. Її книги перекладалися десятками мов, виходили у різних країнах, а її ім’я незмінно прикрашало обкладинки по всьому світу. Джуна завжди вражала критиків і читачів своєю манерою письма: легкою, інтригуючою, такою, що змушувала вірити у вигадані світи. Вона створювала героїв настільки живими, що читачам здавалося — ці люди існують насправді.

Її талант визнавали на літературних конкурсах, вручали нагороди, а ще називали наймолодшою зіркою серед романістів — адже всього цього вона досягла до тридцяти років.

Джуна іноді заходила на сайт, присвячений її творчості. Вона й досі дивувалася: як її вигадки про почуття, народжені у тиші власної кімнати, можуть викликати таке захоплення? Вона любила спілкуватися з читачками — від юних дівчат до молодих жінок, які ділилися з нею пережитими почуттями та мріями. Іноді відвідувала пресконференції з нагоди виходу нової книги, але для неї це ніколи не було головним. Найважливішим залишалося письмо.

Ніхто й ніколи не бачив її за роботою. Ніхто не бачив, як вона сором’язливо червоніла, коли писала відверті сцени, і як потім ще більше ніяковіла, уявляючи, що їх читатимуть інші. І ніхто не здогадувався, що прототипами багатьох її героїв були цілком реальні люди з її оточення. Вона просто поєднувала їхні долі у власній уяві, а потім переносила це на папір, змінюючи імена. Дивовижно, але жоден із них так і не впізнав себе у її романах.

Але була одна історія, яку Джуна так і не змогла закінчити. Це мала бути книга про неї саму, про її справжні почуття до хлопця мрії. Колись він був лише юнаком, тепер став чоловіком, але для неї лишався тим самим — недосяжним і байдужим до її присутності. Він ніколи не помічав її — ані у коледжі, ані пізніше. Лише один поцілунок, вкрадений у студентські роки, залишився для неї найдорожчим спогадом, який вона так і не змогла забути.

Вона рідко дозволяла собі зустрічі з чоловіками. Її вибором стали навчання, робота і вигаданий світ романтики. Сім років вона відточувала майстерність — і в літературі, і в косметології, не шкодуючи про це.

Закривши сайт після чергової хвилі відгуків, Джуна відкинулася на спинку крісла, потерла напружену шию й відкинула з обличчя впертий чубчик, який завжди спадав на очі. У неї були рідкісні фіалкові очі — візитівка роду Армасів, що передавалася через покоління, мов тонкий відтінок унікальності.

Її постать вирізнялася виразними жіночними лініями, що відповідали класичним канонам краси, оспіваним ще з епохи Відродження. Витончена талія поєднувалася з плавними вигинами стегон, а груди — щедрі, гармонійні, — лише підкреслювали жіночність. Вона рідко замислювалася над власною зовнішністю. Для неї куди важливішими були точні слова в тексті, ніж дзеркальні відображення. Її краса існувала поруч — не як самоціль, а як фон для того, що вона насправді любила.

Вона ще раз усміхнулася — дивовижно, як після стількох років перед екраном її зір залишався гострим, а думки — ясними.

Джуна відвела погляд від екрана й на мить прикрила очі, коли почула голос за дверима.

— Джуно, ти не зайнята? — озвався Кіану, виглянувши в кімнату.

— Ні, заходь, брате, — відповіла вона з усмішкою, не обертаючись. Швидко дочитала повідомлення, вийшла з інтернету й відсунула ноутбук убік.

Кіану зручно вмостився у кріслі біля її робочого столу. На ньому був елегантний костюм від модного дизайнера — видно, щойно повернувся з роботи. Високий і підтягнутий, він виділявся не лише впевненістю у рухах, а й своєю зовнішністю: довге темне волосся спадало важкими пасмами майже до талії, привертаючи увагу кожного, хто зустрічав його вперше. Його фіалкові очі — та сама рідкісна риса Армасів, що поєднувала його з Джуною.

— Ти ще довго сидітимеш у цих чотирьох стінах? — спитав він серйозно. — Наче в монастир подалася. Такий вік, а ти марнуєш його на свої казки.

— Якщо для тебе це казки, то для мене — відрада душі й цілком пристойний заробіток, — відповіла Джуна з легким викликом. Кіану був єдиним чоловіком, поруч із яким вона дозволяла собі такі репліки, не соромлячись і не червоніючи.

Він жив у великому маєтку Армасів разом із Джуною, її молодшою сестрою Чаруні та батьком Г’юґо. Кіану доводився їй двоюрідним братом — сином Бруно Армаса, близнюка Г’юґо. Після смерті батька він успадкував компанію з продажу нерухомості й чудово розумівся на своїй справі. Саме тому встиг придбати кілька квартир у Парижі, Лондоні та деяких інших містах. Та все одно він залишався в рідному місті, жив поруч із сім’єю.

— Може, пройдемося? Подихаєш повітрям, розвієшся, — запропонував він. — Літо ж, така погода!

— Уже сутеніє, — тихо зауважила вона. — А самій дівчині небезпечно гуляти ввечері.

— А хто сказав, що ти підеш сама? — усміхнувся Кіану. — Я з радістю складу тобі компанію. До того ж ми так давно не вибиралися кудись удвох.

— Гаразд, вмовив, — усміхнулася вона, відчувши несподіване тепло від його турботи. Ця проста увага — спільна прогулянка — здавалася майже розкішшю. За тижні самоти, повністю занурена в роботу над новим романом, вона майже відвикла від живого спілкування. Останні тижні вона з головою поринула в новий роман, занотовуючи навіть сни, що підказували подальший розвиток історії. Вже наступного місяця остання книга мала вийти на полицях книгарень, і вона повинна була з’явитися на пресконференції.

— Я так втомилася від цього усамітненого способу життя, — визнала вона, потерши скроні. — Почуваюся вичавленим лимоном.