ЕПІЛОГ

Півтора року потому.

Будинок батьків Майка в неділю ввечері нагадував невеликий вокзал. На кухні пахло ванільною випічкою, кавою та тим особливим затишком, який буває тільки в сімейних гніздах, де тебе завжди чекають.

Емілі сиділа на високому барному стільці біля острова, босоніж, загорнувшись у великий плед, і намагалася розмішати цукор у чашці. На безіменному пальці правої руки вже кілька місяців блищала тонка золота каблучка — проста, але елегантна, якраз у її стилі.

З коридору долинали звуки: дзвінкий сміх мами Майка, яка саме розпаковувала якісь пакети, і голос самого Майка, котрий намагався пояснити батькові, чому вони запізнилися на двадцять хвилин.

— …та кажу ж тобі, тату, на трасі була аварія, весь рух стояв пів години, — Майк зазирнув на кухню, скидаючи куртку на спинку стільця. На ньому була світла вільна сорочка, рукави якої були недбало закочені до ліктів, а в очах грали ті самі знайомі бісики.

Він пройшов до столу, нахилився й безцеремонно зробив великий ковток із чашки Емілі.

— Ей! Це моя кава! — Емілі вдавано обурено штовхнула його в плече.

— А я просто перевіряю, чи достатньо цукру ти поклала, — усміхнувся Майк, ставлячи чашку на місце й невимушено обіймаючи її за талію, притягуючи до себе. — Перевірка пройшла успішно.

У цей момент на кухню зайшла мама Майка з великою тарілкою яблучного пирога. Вона глянула на них двох — на те, як Майк із повною власницькою ніжністю гладить Емілі по плечу, і як та, зовсім не соромлячись, притуляється щокою до його грудей, — і м'яко усміхнулася, поставивши тарілку на стіл.

— Ну нарешті ви приїхали, — мама витерла руки рушником і лукаво примружила очі, дивлячись на сина. — Я вже думала, ви знову загубилися десь у своїх університетських архівах чи знову влаштували якісь змагання, хто впертіший. Ми з твоїм татом уже почали переживати.

— Мам, ми вже давно не змагаємося, — хмикнув Майк, кинувши погляд на Емілі. — Ми тепер у повній гармонії. Правда, Рей?

Емілі закотила очі, але куточки її губ незмінно поповзли вгору. Вона поклала долоню поверх його руки, що лежала в неї на талії, міцно переплітаючи їхні пальці.

— Абсолютна синхронізація, мамо, — відповіла вона з посмішкою. — Хоча іноді його доводиться ставити на місце.

— Ой, розкажи мені про це, — сміючись, махнула рукою мама Майка, сідаючи навпроти. — Я ж пам'ятаю, як він у школі весь час ходив за тобою хвостиком і робив вигляд, що йому байдуже. П'ять років знадобилося, щоб ви нарешті перестали воювати!

— Ми не воювали, — спокійно заперечив Майк, хоча в куточках його губ читалося повне кепкування. — Ми просто готувалися до фіналу.

— Скоріше, до катастрофи, — парирувала Емілі, але одразу ж підставила щоку під його легкий, швидкий поцілунок у скроню.

За вікном падав тихий осінній дощ, стукаючи краплями по підвіконню, а в будинку панувало таке тепло й спокій, що будь-які колишні образи, п'ятирічна відстань і дурні прізвища здавалися чимось далеким і нереальним. Вони більше не ховалися й нікуди не тікали.

Просто сиділи поруч, пили гарячу каву, і світ навколо них нарешті став на свої місця.