ГЛАВА 21. МЕЖА

Студентський дворик гудів сотнями голосів, але для Емілі цей шум раптом зник, перетворившись на далекий, непотрібний фон.

Марк — хлопець із сусіднього факультету, який ще в минулому семестрі намагався за нею доглядати, — надто близько притулився до спинки лавки. Його долоня лягла на дерево зовсім поруч із її плечем, а посмішка була липкою й упевненою.

— Та кинь ти свої конспекти, Ем, — він змовницьки понизив голос, нахиляючись ближче до її обличчя. — Увечері тусовка в центрі. Заїду за тобою о восьмій, згадаємо, як добре вміли відпочивати...

Він навіть не договорив.

Чиясь важка, гаряча рука з неймовірною силою вхопила Марка за комір куртки й різко розвернула на сто вісімдесят градусів, відкидаючи назад.

— Повтори-но, що ти зараз збирався зробити?

Голос Майка дзвенів таким крижаним металом, що в Емілі на секунду зупинилося серце. Він стояв перед нею, затуляючи її від усього світу, а в його темних очах палахкотів дикий, нестримний вогонь. Ніякої іронії, ніяких спроб здаватися крутим — лише чиста, первозданна лють людини, яка ледве стримує пальці на чужому комірі.

Марк зблід, дивлячись на кам'яне обличчя Харпера та його шалено стиснуті кулаки:

— Ем... та я просто... ми просто балакали...

— Забирайся звідси, поки я тобі обличчя не розмазав по цій бруківці, — вицідив Майк кожне слово.

Марк не став перевіряти міцність його нервів. Кинувши переляканий погляд на Емілі, він розвернувся й практично втік.

Тим часом повітря навколо них наелектризувалося до межі.

Емілі підняла очі на Майка. Його груди важко й нерівно підіймалися під чорним худі, м'язи на руках напружилися, а погляд був таким палючим, що від нього, здавалося, можна було обпектися.

— Ти що, приревнував? — вирвалося в неї раніше, ніж вона встигла ввімкнути захисну іронію. Голос зрадницьки тремтів.

Майк різко обернувся до неї. У його очах більше не залишилося жодних бар'єрів — лише повна, безкомпромісна оголеність почуттів, які він надто довго тримав на замку.

— Приревнував?! — його голос зірвався на хрипкий, гарячий шепіт. Він зробив два швидкі кроки, притиснувши її спиною до холодної цегляної стіни корпусу, і взяв її обличчя в долоні, обпалюючи подихом. — Мене вивертає від однієї думки, що хтось сміє дивитися на тебе чи чіпати! Ти моя, Емілі. Досить гратися в байдужість!

Вона хотіла щось відповісти — зупинити його, збити градус зухвалою фразою, але Майк не залишив їй жодного шансу на порятунок.

Він нахилився і впився в її губи з такою дикою, голодною жагою, що в Емілі земля пішла з-під ніг.

Це не був ніжний поцілунок. Це був вибух. У ньому кипіла вся затамована образа, п'ятирічна розлука, ревнощі й шалений, неконтрольований потяг, який вони так довго душили в собі. Його губи стискали її жорстко, вимогливо, стираючи будь-які межі, а гарячі долоні ковзнули з обличчя нижче — одна вплелася в її волосся на потилиці, притискаючи ще ближче, інша пекуче стисла талію через тонкий одяг.

Емілі задихнулася від цього напору, але вже за секунду її пальці судомно вчепилися в його плечі, впиваючись нігтями в тканину. Вона відповіла на поцілунок із такою ж відчайдушною пристрастю, розбиваючи всі свої стіни на друзки. Її подих змішався з його, смак кави й холодного осіннього повітря затьмарив усе на світі.

Коли Майк на долю секунди відсторонився, щоб жадібно ковтнути повітря, його лоб важко припав до її чола, а груди шалено калатали в унісон із її власним серцем.

— Досить ховатися від мене, — прошепотів він просто в її розпухлі, гарячі губи, і в його голосі звучала така невідворотна сила, що Емілі зрозуміла: вона більше не хоче чинити опір.

Вона повільно підняла руки, торкаючись долонями його щетинистих щік і дивлячись прямо в його темні, палаючі очі, тихо видихнула:

— Я й не ховалася. Я просто чекала, поки ти нарешті зважишся.

Майк хрипко й гаряче засміявся, а потім знову накрив її губи новим, ще глибшим і солодшим поцілунком, забираючи їх обох остаточно.