ГЛАВА 20. У ЗОНІ РИЗИКУ

Наступного дня бібліотека вже не здавалася безпечним прихистком.

Емілі зловила себе на тому, що перевіряє столик у кутку ще від самих дверей. Майка там не було, і від цього чомусь одночасно стало і легше, і дратівливо порожньо. Вона сіла на своє звичне місце, відкрила ноутбук і спробувала зосередитися на конспектах із маркетингу. Дивитися на екран не виходило — букви розпливалися, а кожне клацання дверей на вході змушувало її здригатися й кидати погляди в бік проходу.

Минуло хвилин двадцять, перш ніж знайомий силует заступив світло настільної лампи.

— Прогулюєш пари? — Майк опустився на стілець навпроти, навіть не знімаючи куртки. Його плечі здавалися ширшими в темному худі, а на губах грала та сама ледь помітна хижа усмішка, яка вже встигла стати її особистим головним болем.

— У мене вікно, Харпер, на відміну від деяких, — Емілі навіть не підняла голови від екрана, хоча пальці на клавіатурі раптом почали друкувати швидше просто від його появи.

— Угу, звісно, — він нахилився ближче, підперши підборіддя рукою й уважно розглядаючи її профіль. — А я думав, ти просто чекаєш на мене.

— Твоя самовпевненість колись тебе згубить.

— Можливо. Але поки що вона допомагає мені вигравати в цій грі.

Емілі різко захлопнула ноутбук. Звук вийшов гучним, але бібліотекарка на другому кінці залу навіть не підняла голови, занурена у свої папери. Емілі впритул подивилася на Майка, змушуючи себе триматися холодно:

— У якій ще грі? Ми просто робимо проєкт… чи робили його. Хватить усе перетворювати на якесь змагання.

— А це не змагання, Рей, — його голос раптом втратив звичну грайливу іронію, ставши низьким і густим, від якого по спині знову пробігла вже знайома хвиля мурашок. — Це виживання. Ти намагаєшся триматися на безпечній відстані, але щоразу чомусь опиняєшся ближче.

Він повільно простягнув руку через стіл. Його пальці торкнулися її зап'ястя — не так, як випадково в автобусі чи під час жартівливої передачі ручки. Цього разу рух був навмисним, повільним і невідворотним. Він легко провів великим пальцем по внутрішньому боці її зап'ястя, де шалено й нерівно калатав пульс.

Емілі затамувала подих. Тисячі маленьких метеликів усередині знову злетіли з шаленою швидкістю, заповнюючи груди солодким трепетом і водночас легким панічним страхом. Вона хотіла вирвати руку, кинути якесь гостре зауваження про особисті кордони, але слова чомусь застрягли десь у горлі.

— Ти знову зависла, — тихо видихнув він, подаючись корпусом уперед і скорочуючи дистанцію до мінімуму.

Між їхніми обличчями залишалося зовсім небагато. Вона бачила кожну вію на його темних очах, відчувала запах його парфумів із легкими нотками тютюну та цитрусу, і це дурманило сильніше за будь-який алкоголь.

— Я просто думаю, що ти занадто багато собі дозволяєш, — ледь чутно промовила Емілі, не відводячи очей від його губ, які так нахабно посміхалися.

— То зупини мене, — кинув виклик Майк. Його погляд на мить зупинився на її губах, а пальці на зап'ясті стиснулися трохи міцніше, зовсім не болісно, але так, що втекти стало неможливо. — Скажи одне слово, і я відступлю. Ну ж бо, Рей. Зроби це.

Вона дивилася на нього, відчуваючи, як земля ледь помітно йде з-під ніг. Серце гупало у скронях так голосно, що здавалося, цей стукіт лунає на всю бібліотеку. Її вільна рука інстинктивно ворухнулася на столі, і пальці неслухняно торкнулися його долоні у відповідь — зовсім трохи, лише на долю секунди, шукаючи опори.

Злощасне слово застрягло десь на самій межі свідомості. Вимовити його зараз означало б капітулювати, визнати перед ним свою поразку й те, що вона горить у цьому вогні так само яскраво. А мовчати й триматися далі — означало перетнути ту саму межу, за якою вороття назад уже не існуватиме.

— Ти нестерпний, — ледь помітно видихнула Емілі замість забороненого слова, випускаючи повітря з легень.

Майк повільно, майже переможно посміхнувся, а його великий палець м'яко ковзнув вище, пестячи чутливу шкіру на згині її ліктя через тонкий рукав світлої кофти.

— Знаю, Рей, — прошепотів він так тихо, що чути могла тільки вона. — Але ж тобі це страшенно подобається.