ГЛАВА 17. БЕЗ ПРІЗВИЩ

Суботній вечір почався з того, що вони ледь не спізнилися на потрібний автобус.

Емілі заскочила крізь двері останньою, Майк — одразу за нею. Салон був забитий людьми, які їхали в центр: студенти, якісь компанії з гучною музикою, пари з пакетами. Втиснутися вдалося лише біля задніх дверей, де поручні були суцільно заліплені чужими руками.

— Ну і навіщо ми взагалі поїхали автобусом? — буркнула Емілі, намагаючись втримати рівновагу, коли автобус рушив з місця. — Можна було пройтися пішки.

Майк стояв практично впритул до неї, тримаючись однією рукою за верхній поручень. Від нього пахло холодним повітрям, свіжою кавою та тим самим терпким парфумом.

— Щоб ти не запізнилася, Рей, — хмикнув він, трохи нахилившись до неї.

— Я ж казала, досить називати мене за прізвищем. Ми більше не в школі.

— Ого. Емілі, значить? — Майк усміхнувся, і в його очах заграли бісики. — Добре. Але тоді й ти перестань звертатися до мене так, ніби я твій шкільний учитель фізкультури.

— Домовилися, Харпер... ой, тобто Майк, — хмикнула вона.

Водій автобуса, здавалося, вирішив випробувати гальма на міцність. На повороті біля університету він різко втиснув педаль у підлогу, уникаючи зіткнення з якимось таксі.

Салон захитався. Хтось голосно полаявся, а Емілі, яка не встигла міцно вхопитися за поручень, за інерцією полетіла вперед.

Майк зреагував миттєво: його вільна рука перехопила її за талію, притягуючи до себе, щоб вона не впала на підлогу. Але від різкого поштовху Емілі подалася головою вбік і на повній швидкості торкнулася губами його шиї, трохи нижче щелепи.

На секунду в її голові запала якась дика тиша.

Губи відчули гарячу, гладеньку шкіру. Майк напружився від її дотику, а його пальці на її талії стиснулися трохи міцніше, ніж того вимагала ситуація.

Вона різко відсторонилася, піднявши очі. На щоках миттєво спалахнув рум'янець.

— Оу, — Майк поволі видихнув, кутик його губ поповз угору, а в очах спалахнув абсолютно конкретний, нахабний вогник. — А ти даремно часу не втрачаєш.

— Це водій загальмував! — швидко виправдалася Емілі, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі. — Я просто не втрималася.

— Я помітив, що ти не втрималася, — тихо, майже на вухо прошепотів він, не поспішаючи прибирати руку з її талії. — Могла б просто сказати, що хочеш бути ближче. Навіщо ці складні маневри з водієм?

— Майк, прибери руку, бо я тобі зараз ноги повідтоптую, — зорієнтувалася вона, але забирати його долоню власноруч чомусь не поспішала.

— Не приберу, — він нахилився ще трохи нижче, дивлячись їй прямо в очі з дражливим викликом. — Автобус хитає. Я просто піклуюся про твою безпеку. Та й шию ти мені вже забронювала.

Емілі закотила очі, але всередині все солодко стиснулося. Метелики, про яких вона вже й забула, нарешті прокинулися й влаштували справжній хаос.

— Ти жахливий, — сказала вона, але в її голосі не було ані краплі роздратування.

— Зате ти більше не думаєш про економіку, — усміхнувся Майк і не випускав її аж до самої зупинки.