ГЛАВА 15. ТАКОЖ СПОГАД

Наступні кілька днів вони намагалися триматися максимально ділово.

Опрацьовували джерела, заповнювали таблиці в спільному документі, сперечалися через структуру. Але з цих суперечок остаточно зникла та напруга, через яку раніше кожен погляд здавався викликом. З'явилася якась дивна, забута легкість. Повільна й обережна — наче обоє розуміли, наскільки легко знову все зіпсувати.

У п'ятницю о сьомій вечора на телефон Емілі прийшло сповіщення від викладача: один із розділів треба переробити й надіслати остаточний файл до ранку понеділка.

— Чудово, — Емілі поклала телефон на стіл екраном донизу. — Просто чудово.

Майк, який сидів навпроти, усміхнувся:

— Ти так кажеш щоразу, коли хочеш сказати щось зовсім інше.

— Я хочу сказати, що в мене були плани на вихідні.

— Які?

Вона замислилася на секунду:

— Відпочивати.

— Тобто лежати в кімнаті й дивитися серіали?

— Так.

— Це не план.

— Це чудовий план.

Майк тихо засміявся, і Емілі сама не помітила, як усміхнулася у відповідь.

Вони вирішили залишитися в університеті ще на годину, але о восьмій вечора в читальному залі почали вимикати світло.

— Нам треба знайти інше місце, — сказала Емілі, згортаючи ноутбук.

Майк озирнувся:

— Можна піти до кафе біля гуртожитку.

— Ти знаєш, де воно?

Він подивився на неї з удаваною образою:

— Емілі.

— Що?

— Я прожив тут майже місяць.

— І?

— Я здатен знайти кафе.

— Не впевнена.

— Ти все ще думаєш, що я заблукаю?

— Я пам'ятаю, як у десять років ти загубився в торговому центрі.

Майк завмер:

— Це було один раз.

— Ти ходив колами двадцять хвилин.

— Я аналізував ситуацію.

— Ти шукав вихід.

— Деталі.

Емілі засміялася. І тільки після цього зрозуміла: вона щойно згадала їхнє минуле. Не болісно, без роздратування чи затиснутих щелеп. Просто як кумедний факт.

У цілодобовій кав'ярні біля гуртожитків було майже порожньо. Вони зайняли кутовий столик біля вікна. Майк замовив собі каву, Емілі — чай.

Кілька хвилин вони мовчки редагували файл. Потім Майк відклав ручку.

— Можна запитати?

Вона підняла очі від екрана:

— Залежить від питання.

— Ти щаслива?

Емілі здивувалася:

— Що?

— Тут, — він подивився у темне вікно на ліхтарі кампусу. — У новому місті.

Вона не відповіла одразу.

— Не знаю, — чесно сказала вона. — Напевно, так. Просто дивно починати все заново.

Майк кивнув:

— Розумію.

— Правда?

— Так, — він трохи посміхнувся. — Я теж починав заново. Коли після третього курсу кинув юрфак і перевівся сюди. Батьки зі мною два місяці не розмовляли.

Емілі кліпнула очима, здивовано розглядаючи його:

— Ти кинув юриспруденцію? Ти ж про це мріяв із дев'ятого класу.

— Мріяв, поки не відсидів дві сесії й не зрозумів, що ненавиджу кодекси всією душею, — він хмикнув, провівши пальцем по краю чашки. — Перший місяць тут я взагалі нікого не знав і спав по чотири години, бо паралельно працював у нічну зміну в цілодобовій друкарні, щоб закрити борги.

Емілі мовчала. Вона уявляла його життя зовсім іншим — безтурботним, успішним, де все дається ідеально й без зусиль.

— А ти? — запитала вона.

— Що я?

— Ти щасливий?

Майк задумливо прокрутив у руках олівець. Раніше він би відповів одразу — жартом або нахабною впевненістю. Але тепер просто чесно сказав:

— Не завжди. Але тут принаймні здається, що я роблю щось своє, а не те, чого від мене чекали.

Емілі опустила погляд на чашку. Вперше за весь цей час вона спіймала себе на думці, що в його житті теж були свої поразки й зміни, про які вона навіть не здогадувалася.

Коли вони вийшли з кафе, на вулиці дріботів дощ.

— Знову? — Емілі подивилася на вологий асфальт.

Майк усміхнувся:

— У нас, здається, погана традиція.

— Яка?

— Дощ щоразу, коли ми говоримо про щось важливе.

Емілі хотіла заперечити, але згадала той вечір, його куртку й мовчанку на сходах.

— Не перебільшуй.

— Ти ж знаєш, що я люблю перебільшувати.

— Це правда.

Вони пішли до гуртожитку поруч. Не торкаючись. Не так, як колись, але й без тієї глухої дистанції, яка розділяла їх ще тиждень тому.

Біля вхідних дверей Емілі зупинилася:

— Майку.

Він повернувся:

— Що?

Вона кілька секунд мовчала. Хотілося запитати ще про стільки речей, але зараз це здавалося зайвим.

— Дякую за сьогодні.

Майк тихо кивнув:

— Будь ласка.

Вона зайшла всередину, а він залишився на вулиці ще на кілька секунд, дістаючи з кишені навушники. Без зайвої драматичності чи довгих поглядів — просто застібнув капюшон і пішов до свого корпусу.