ГЛАВА 14. ПРОСТО КУРТКА

Наступний тиждень минув майже спокійно. Настільки спокійно, що Емілі навіть почала до цього звикати.

Вона більше не випрямляла спину, як натягнуту струну, щоразу, коли Майк сідав поруч. Більше не шукала приводу піти з бібліотеки першою. Більше не згадувала щодня ту стару образу, як незагоєну рану. Але це не означало, що вона забула.

Просто біль перестав бути гострим і пекучим. І саме це лякало її найбільше. Бо пробачити було набагато страшніше, ніж злитися: злість слугувала бронею, а прощення вимагало зняти щити.

Одного вечора вони залишилися в читальному залі довше, ніж планували. За високими вікнами давно стемніло, а більшість студентів розійшлася. На їхньому постійному столику панував робочий хаос: розкидані роздруківки, два ноутбуки та порожні паперові стаканчики.

Емілі заплющила очі й потерла пальцями повіки:

— Я більше не можу дивитися на ці таблиці. Вони вже танцюють перед очима.

Майк відірвався від клавіатури й ліниво всміхнувся:

— Нарешті ти визнаєш, що ти людина, а не робот?

— Я визнаю, що цей проєкт знущається з нас.

— Драматично, Рей.

— Реалістично, Харпер.

Він тихо засміявся, і на якусь коротку секунду все стало так, як колись. Без розрахованої дистанції. Без п'яти років порожнечі між ними. Просто двоє людей, які дражнять одне одного через виснаження.

Емілі миттєво вловила це відчуття й одразу відвела погляд на вікно. Вона не хотіла звикати. Не хотіла знову дозволяти йому ставати природною частиною її вечорів, бо занадто добре пам'ятала, як боляче, коли ця частина раптово зникає.

— Пам'ятаєш... — раптом мовив Майк і так само раптово замовк.

Емілі напружилася:

— Що?

Він кілька секунд вдивлявся в нічне скло, де відбивалося тьмяне світло настільної лампи, а потім коротко хмикнув:

— Та нічого.

— Ти хотів щось сказати.

— Просто... — кутик його губ ледь помітно сіпнувся. — Згадав, як ми колись сиділи в тебе в альтанці й намагалися вчити алгебру.

Емілі застигла. Проста фраза миттєво перенесла її на кілька років назад: запах старого дерева, спекотні літні вечори, її марні спроби пояснити йому формули й його незмінний, трохи зверхній сміх.

Вона різко закрила свій записник:

— Нам треба доробити висновки.

Майк зреагував миттєво. Нахабство зникло, він лише спокійно кивнув:

— Так. Повертаємося до тексту.

Він більше нічого не додав, і саме це змусило її завагатися. Колись він би обов'язково підхопив тему, почав би дражнити її, сказав би, що вона тікає від розмови. Але тепер він просто відступив, поважаючи її межу.

Через кілька хвилин монотонного клацання клавіш Емілі сама не витримала. Вона підняла очі від екрана:

— Чому ти змінився?

Майк зупинив пальці над клавіатурою:

— Що?

— Ти, — вона згорнула руки на грудях, розглядаючи його обличчя. — П'ять років тому ти був зовсім іншим. Ти завжди говорив не думаючи. І був абсолютно впевнений, що якщо просто скажеш «вибач», то будь-яку проблему можна буде закреслити.

Майк опустив погляд на стіл. Він не став захищатися чи переводити все в жарт, бо знав — вона каже правду.

— А тепер? — тихо запитав він.

— А тепер ти поводишся так, ніби постійно зважуєш кожне слово.

Майк повільно провів пальцем по краю порожнього стаканчика з-під кави:

— Бо тепер я знаю, що не все можна закреслити. Деякі речі не повертаються такими, якими були раніше. І іноді треба просто прийняти, що ти сам їх зламав.

Це було не схоже на того самовпевненого хлопця, якого вона пам'ятала зі школи. У його тоні не було саможалю — лише сухий факт. І саме тому ці слова влучили набагато глибше, ніж будь-які вибачення.

Коли вони зібрали речі й вийшли з корпусу, над кампусом знову шумів дощ. Вогке прохолодне повітря миттєво вдарило в обличчя.

Емілі зупинилася на ґанку:

— Чудово. Просто ідеально.

Майк застебнув куртку й подивився на темне небо:

— Знову без парасольки?

— Угу.

Він не задумуючись розстебнув блискавку, зняв свою темно-синю куртку й простягнув їй.

— Не треба, — одразу виставила долоню Емілі. — Я не з кришталю, не змокнеш — не помреш.

— Я знаю, що ти не з кришталю, — Майк підсунув куртку ближче, дивлячись на неї зверху вниз із легким, трохи дражливим викликом. — Це просто куртка, Рей. Не шукай підтексту там, де його немає. Я просто не хочу, щоб мій єдиний співавтор зліг із температурою перед здачею.

Вона подивилася на куртку, потім на нього — він залишився в одному худі, але дивився абсолютно спокійно. Навіть із тією самою нахабною посмішкою на кутиках губ.

Емілі демонстративно зітхнула й забрала куртку з його рук:

— Переконав. Тільки заради оцінки.

Вона накинула її на плечі — тканина зберігала його тепло й віддавала знайомим запахом терпкого парфуму та кави.

— Я знав, що твоя практичність переможе, — хмикнув Майк, накидаючи капюшон свого худі й роблячи крок під дощ. — Ходімо вже, лицарка.

Він пішов поруч, не намагаючись її обійняти чи прикрити собою від крапель. Він просто йшов поруч, розбризкуючи калюжі.

Того вечора Емілі повернулася в кімнату, зняла вологу куртку й повісила її на спинку стільця.

Тканина все ще пахла його парфумом і кавою. Емілі на мить затримала на ній погляд, після чого просто дістала з рюкзака ноутбук, сіла за стіл і відкрила новий файл.