ГЛАВА 13. ПЕРЕМОГА ЗАЧЕКАЄ

Через кілька днів настав день першого спільного виступу з проєктом.

Емілі взагалі не хвилювалася. Принаймні, так вона суворо повторювала самій собі та Лізі з самого ранку. Насправді ж вона вже втретє гарячково гортала свої записи біля аудиторії, підкреслюючи й без того яскраві маркери.

— Ти зараз просто зітреш ці сторінки очима, — пролунав поруч низький голос, і Майк невимушено опустився на лавку коло неї, спираючись ліктями на коліна.

Емілі навіть не підняла голови від своїх конспектів:

— Я перевіряю.

— Ти перевіряла це десять хвилин тому. Я рахував.

— Можливо, зараз я перевіряю краще.

Майк тихо засміявся, трохи схиливши голову набік, щоб роздивитися її напружений профіль:

— Нічого не змінилося.

Вона нарешті закрила записник і повільно повернулася до нього:

— Що саме?

— Ти все ще впевнена, що якщо перевіриш щось двадцять разів, то світ навколо нарешті стане ідеальним.

Емілі відкрила рот, щоб видати якусь гостру саркастичну відповідь, але раптом застрягла. Він мав рацію. І це неабияк дратувало.

— А ти все ще думаєш, що володієш суперздібністю читати людей як відкриту книжку, — відрізала вона, згортаючи руки на грудях.

— Тебе легко читати, Рей, — Майк розплився в легкій, дражливій посмішці й трохи нахилився ближче. — Ти як на долоні.

— Було колись.

Слова вирвалися швидше, ніж Емілі встигла їх зупинити. Нахабна посмішка Майка миттєво згасла. Повітря між ними вмить ущільнилося, витискаючи жарти. Було. Не зараз. Не після п'яти років порожнечі.

Коли професор назвав їхні прізвища, вони вийшли перед аудиторією.

Перші хвилини виступу пройшли ідеально. Вони підхоплювали думки одне одного з дивовижною легкістю, ніби тренувалися тижнями: Емілі чітко й детально розкладала факти, а Майк впевнено доповнював їх влучними, живими коментарями. Викладач на першому ряду кілька разів схвально кивнув.

Але як тільки вони закінчили й у залі пролунали короткі аплодисменти, один зі студентів на задньому ряду — хлопець із паралельної групи, який завжди шукав привід виділитися, — демонстративно підняв руку.

— Є питання? — запитав професор.

Хлопець підвівся, злегка всміхаючись, і зверхньо подивився прямо на Емілі:

— А чому саме ця частина методики зроблена саме так?

— Тому що це повністю відповідає концепції та меті нашого проєкту, — спокійно й професійно відповіла Емілі.

— Мені здається, це трохи слабко, — перебив її хлопець, закладаючи руки в кишені й хмикаючи. — Ну, знаєте... можливо, комусь просто не вистачило досвіду, щоб зробити це нормально.

В аудиторії запанувала незручна тиша. Це була не конструктивна критика. Це був дріб'язковий, особистий укол, загорнутий у «власну думку».

Всередині у Емілі спалахнуло обурення. Вона вже набрала в легені повітря, випростала спину й приготувала нищівну відповідь, але Майк зробив крок уперед, перекриваючи її плечем, і заговорив першим.

— Якщо у тебе є конкретні зауваження до аналітики — озвуч цифри, — його голос звучав абсолютно спокійно, але в ньому з'явилася така металева, тверда інтонація, що хлопець на задньому ряду мимоволі осів.

— Я... я просто висловив свою думку, — злегка розгублено мовив той.

— Ні, — Майк поволі похитав головою, не зводячи з нього темного, важкого погляду. — Ти не висловив думку. Ти вирішив знецінити чужу роботу без жодного аргументу.

Емілі застигла. Вона дивилася на міцну спину Майка й не вірила власним вухам. Вона не чекала цього. Точно не від нього.

— Майку, все нормально, — тихо мовила вона, торкнувшись його рукава.

Він на секунду повернув до неї голову. І в його очах спалахнуло щось настільки знайоме, що в Емілі перехопило подих. Те саме відчуття захищеності, яке було багато років тому на дитячих велоперегонах, коли вона впала в бруд, розбивши коліно, а він — лідер забігу — розвернув свій велосипед назад.

— Я знаю, — відповів він їй, а потім знову подивився на аудиторію. — Але це все одно неправильно.

У залі було чути лише гудіння проектора. Хлопець пробурмотів щось на кшталт «Добре, забудьте» й швидко сів на місце. Професор одразу перевів тему, виставляючи оцінки, і виступ закінчився.

Але Емілі вже не чула похвали за проєкт. Усі її думки були зайняті лише людиною, яка стояла поруч.

Вони вийшли з університету на гулкі, напівпорожні сходи. Мовчанка затягувалася, поки Емілі нарешті не зупинилася на нижній сходинці:

— Ти не мав цього робити.

Майк зупинився поруч, засунувши руки в кишені куртки:

— Чому?

— Я могла сама за себе відповісти. Я не кришталева.

— Я знаю, що могла.

— Тоді навіщо ти втрутився?

Він лише легенько знизав плечима, наче це було найочевиднішим у світі:

— Бо він був неправий. І поводився як ідіот.

Емілі пильно вдивилася в його обличчя:

— Ти завжди так робиш.

Майк злегка нахмурився:

— Як?

— Захищаєш людей. Навіть коли тебе про це взагалі не просять.

Кутики його губ ледь помітно сіпнулися вгору:

— Ти теж це пам'ятаєш?

Вона хотіла вигадати якусь брехню, сказати холодне «ні», але слово застрягло десь у горлі. Бо вона пам'ятала. Вона чітко пам'ятала десятирічного Майка, який кинув свій велосипед біля фінішної лінії, проігнорував кубок і повернувся за нею в болото, аби підняти її та сказати: «Перемога зачекає».

— Дякую, — мовила вона, змушуючи себе подивитися йому в очі.

Майк трохи здивовано підняв брови:

— За що?

— Просто... — Емілі знизала плечима й кивнула на двері корпусу. — За те, що не дав цьому ідіоту зіпсувати нам оцінку.

Майк на мить затримав на ній погляд, а потім його обличчя знову розслабилося в звичній, трохи хитрій усмішці:

— Не дякуй, Рей. Я це зробив виключно для власного балу. Мені ще тільки не вистачало через якогось придурка перездавати проєкт.

— Та ти що, — Емілі хмикнула, поправляючи ремінець сумки. — А я вже майже повірила, що в тобі прокинувся шляхетний лицар.