ГЛАВА 12. ДРІБНИЦІ, З ЯКИХ УСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ

Наступні кілька днів минули дивно спокійно. Навіть занадто спокійно, щоб це здавалося природним.

Гостра напруга, яка раніше сковувала Емілі щоразу при появі Майка, поступово розчинялася в навчальній рутині. Довіра не повернулася — це було б надто просто й дурно. Але Майк перестав бути для неї суцільною ходячою раною. Він знову став людиною, яка сидить поруч на парах, партнером у виснажливому проєкті, ще одним знайомим обличчям серед сотень студентів у гамірних коридорах.

І, що дратувало Емілі найбільше, іноді — лише на короткі спалахи секунд — він знову ставав тим самим Майком.

— Ти серйозно хочеш залишити цей варіант? — Майк відірвався від екрана й примружився, розглядаючи висновки до другого розділу.

Емілі навіть не підняла голови від свого записника, методично клацаючи ручкою:

— Так.

— Він слабший, ніж перший, — наполягав він, трохи розвертаючи ноутбук до неї.

— Ні.

— Емілі, він об'єктивно слабший.

— Майку, — вона нарешті випростала спину й подивилася йому прямо в очі.

— Емілі, — у його тоні прослизнула знайома упертість.

Вона повільно, з особливим розставлянням, закрила кришку свого ноутбука.

Ось воно. Той самий упевнений, злегка викличний тон. Та сама безапеляційність у погляді. І, на жаль, та сама здатність виводити її з себе за лічені секунди.

— Ти завжди робиш так, — мовила вона, згорнувши руки на грудях.

Майк злегка підняв брову, зацікавлено спостерігаючи за її реакцією:

— Як?

— Вирішуєш, що твоя думка — це єдина істина, ще до того, як взагалі вислухаєш іншу сторону.

Майк повільно відкинувся на спинку дерев'яного стільця, не зводячи з неї темного погляду:

— А ти завжди робиш ось так.

— Як «так»?

— Впираєшся й сперечаєшся просто з принципу. Навіть тоді, коли чудово знаєш, що я правий.

Емілі мовчки дивилася на нього кілька секунд. Всередині все піднялося хвилею обурення, але замість довгої промови з її вуст вирвалося лише одне тихе слово:

— Неймовірно.

— Що саме?

— П'ять років минуло, а ти взагалі не змінився.

Слова важко зависли в повітрі між ними. Майк миттєво зреагував — легка поза зникла, а в очах згасла звична іскра. Вона вимовила це не як жарт, а як нагадування про те, хто він і що зробив.

Він повільно опустив погляд на стіл, вирівнюючи краєчок блокнота.

— Можливо, — його голос став глухим і тихим. — Але я справді намагаюся.

Емілі заклякла. Вона вже приготувала щити, очікуючи його звичної підколювальної посмішки чи спроби звести все до абсурду. Вона чекала захисту. Але він просто прийняв удар і визнав це. Покірно й беззахисно.

Вона зам'ялася, провівши пальцями по обкладинці записника, а потім знову відкрила ноутбук.

— Добре.

Майк підняв на неї очі:

— Добре?

— Так, — Емілі коротко тицьнула пальцем в екран. — Перепишемо. Зробимо так, як пропонуєш ти.

Його губи мимоволі смикнулися в легкій посмішці:

— Ти щойно... погодилася зі мною?

— Не звикай, — відрізала вона, намагаючись зберегти суворий вираз обличчя. — Це одноразова акція.

— Я обов'язково записав би цей день у календар.

— Майку, досить.

— Мовчу-мовчу.

Емілі закотила очі й уткнулася в текст. Вона зробила цей жест абсолютно автоматично, точно так само, як робила це сотні разів у школі. І Майк це помітив. Звісно ж, помітив.

Увечері, повертаючись до гуртожитку крізь прохолодні алеї, Емілі відчувала дивний коктейль емоцій. Вона була трохи роздратована, трохи втомлена й безмежно здивована.

Сьогодні вони посварилися. Посварилися по-справжньому, з емоціями й перепалкою. Але це була сварка не через минулий біль чи зруйновану обіцянку. Це була звичайна суперечка через формулювання в проєкті.

І найдивовижнішим було те, що ця розмова не залишила по собі звичного крижаного відчуття порожнечі. У пам'яті виринули спогади про те, як колись вони могли годинами сперечатися через якусь дурницю, злитися одне на одного, а вже через десять хвилин сидіти поруч і їсти морозиво.

Біля самих дверей гуртожитку Емілі різко зупинилася й заплющила очі.

— Ні, — тихо, але твердо наказала вона самій собі. — Навіть не починай.

Вона не мала права дозволити собі забути. Не так легко. Не так швидко.

Того ж вечора Майк сидів у своїй кімнаті, вдивляючись у темне вікно. Вперше за довгий час його думки не поверталися до тієї фатальної шкільної помилки.

Він згадував, як вона роздратовано закотила очі. Як нахилила голову під час суперечки. Як на одну коротку мить знову стала тією самою Емілі — живою, справжньою, його Емілі.

Але слідом за цим прийшло усвідомлення: він уже одного разу знищив усе власноруч. І другого шансу в нього не буде. Навіть якщо доведеться чекати роками, він більше не зробить жодного хибного кроку.

Наступного дня Майк прийшов до бібліотеки раніше. Коли Емілі зайшла до читального залу й побачила його за їхнім постійним столиком, вона здивовано застигла в проході.

— Ти вже тут? — запитала вона, знімаючи пальто.

— Як бачиш.

Він мовчки підсунув до її краю столу паперовий стаканчик, від якого йшов солодкуватий пар.

Емілі перевела погляд зі стаканчика на Майка:

— Що це? Навіщо?

Він лише легенько знизав плечима:

— Великий лате з горіховим сиропом і корицею. Ти завжди пила таку каву, коли доводилося працювати над чимось об'ємним.

— Дякую, — тихо мовила вона, беручи стаканчик.

Майк відкинувся на спинку стільця, повільно роздивляючись її обличчя, а на кутиках його губ з'явилася та сама нахабна, трохи лінива посмішка.

— Не дякуй, Рей, — хмикнув він, опираючись підборіддям на кулак. — Я просто вислужуюся. Раптом ти змилуєшся й перестанеш дивитися на мене так, ніби підшукуєш місце, де закопати мій труп.

Емілі зробила ковток, відчуваючи, як гаряча кориця обпікає язик, і демонстративно зітхнула:

— Харпер, твій нарцисизм росте швидше за наш список літератури. І не сподівайся, місце я вже вибрала. За корпусом, біля смітників.