ГЛАВА 11. ТІНЬ МИНУЛОГО

Емілі прокинулася з дивним, важким відчуттям у грудях. Це не була звична заспокійлива порожнеча, яку вона так ретельно плекала роками. Це було щось гостре, схоже на протяг, який несподівано пробився крізь щільно зачинені віконні рами.

Вона лежала, вдивляючись у сіру стелю кімнати, і дратувалася на саму себе.

П'ять років. Вона витратила цілих п'ять років на те, щоб випалити його ім'я зі своєї пам'яті. Вчилася не шукати знайому плечисту постать у натовпі, не здригатися від схожого низького сміху десь за спиною, не думати, що б він сказав на її нову зачіску чи прочитану книжку. Вона збудувала фортецю, у якій Майку Харперу не було місця.

І ось тепер — декілька вимушених занять, один спільний проєкт і триклята злива біля ґанку. І її захисна стіна, яку вона вважала монолітною, вкрилася дрібною павутиною тріщин.

— Ти знову там інопланетян викликаєш? — пролунав голос Лізи. Сусідка по кімнаті гриміла чашкою біля тумбочки, спостерігаючи, як Емілі вже п'ять хвилин просто замислено крутить у руках нероздруковану пачку печива.

— Ні, — Емілі різко випустила пачку з рук, змушуючи себе сісти на ліжку. — Просто голова розболілася.

— Ага, розболілася, — Ліза примружилася, розглядаючи її зблідле обличчя та тіні під очима. — Ти після вчорашнього дощу якась сама не своя. Точно змокла?

— Все нормально, — відрізала Емілі трохи гостріше, ніж планувала.

Вона збрехала, навіть не моргнувши. Бо насправді в її голові йшла справжня війна. Одна частина — холодна, раціональна й обережна — горлала, що Майк є небезпекою, що від нього треба триматися на відстані витягнутої руки, бо він уже одного разу розбив її життя. Але інша частина... та сама дурна, дитяча частина, яка пам'ятала його теплі долоні й шкільні жарти, потай трималася за його вчорашнє тихе: «Я справді шкодую».

На лекції із соціології Емілі чесно намагалася втупитися в конспект. Вона виписувала терміни, підкреслювала головне червоною ручкою, змушувала себе слухати монотонний голос професора. Але погляд проти її волі, наче під дією якогось магніту, весь час ковзав ліворуч — туди, де через кілька рядів сидів Майк.

Він сидів біля вікна, відкинувшись на спинку стільця. Не крутився, не перешіптувався з Джейком, не намагався прокоментувати кожну фразу лектора, щоб викликати сміх у всієї аудиторії.

Шкільний Майк був іншим — він займав собою весь простір, його завжди було занадто багато, від нього йшла невпинна, майже зухвала енергія. А цей, теперішній Майк, здавався стриманим. У ньому з'явилася якась темна, зосереджена тиша.

«Він змінився», — знову промайнуло в голові, і це усвідомлення відгукнулося в грудях тупим болем. Бо якби він залишився тим самим самовпевненим ідіотом, їй було б набагато простіше його ненавидіти.

Увечері в бібліотеці повітря здавалося настільки густим і натягнутим, що його можна було різати ножем.

Вони сиділи за своїм звичним кутовим столом. Між ними лежали роздруківки та два ноутбуки. Вони дбали про те, щоб розмовляти лише про роботу — короткі, сухі фрази про джерела, графіки та слайди. Але щоразу, коли їхні погляди перетиналися, у тиші читального залу наче спалахували короткі електричні іскри.

— Ось цей абзац треба повністю прибрати, — сказала Емілі, вказуючи кінчиком ручки на екран його ноутбука.

Вона навмисно тримала руку так, щоб випадково не торкнутися його пальців.

Майк трохи нахилився ближче, вдивляючись у текст документа. Його плече опинилося всього за кілька сантиметрів від її плеча, і Емілі шкірою відчула тепло, що йшло від нього.

— Чому прибрати? — запитав він, злегка повернувши до неї голову. Його голос у тиші бібліотеки звучав майже як шепіт — низький, з ледь помітною хрипотою.

— Думка дублюється, — Емілі сперлася ліктями на стіл, змушуючи себе дивитися тільки на екран. — Ти аргументуєш одне й те саме двічі. Це послаблює позицію.

Вона приготувалася до суперечки. Вона чекала, що він зараз почне відстоювати свій текст, як робив це завжди, змушуючи її доводити свою правоту до головного болю.

Але Майк лише уважно перечитав речення, а потім коротко кивнув:

— Ти права. Приберемо.

Він натиснув Backspace, і цілий шматок тексту зник із документа.

Емілі так і застигла з ручкою в руках. Вона дивилася на нього з таким щирим, неприхованим здивуванням, що Майк не втримався — кутик його губ повільно поповз угору, а в темних очах спалахнув знайомий, хитрий вогник.

— Що? — тихо запитав він, розглядаючи її обличчя.

— Нічого, — швидко відповіла вона, намагаючись повернути собі холодний вираз.

— Ти дійсно здивувалася, що я не став із тобою сперечатися?

— Трохи, — Емілі підняла брову, намагаючись сховати ту дивну хвилю тепла, яка розлилася десь під ребрами. — Раніше ти б скоріше спалив цей ноутбук, ніж визнав свою помилку.

— П'ять років — це достатній термін, щоб дечого навчитися, Емілі, — мовив він, і в його тоні більше не було жарту. Погляд став важким, пильним і занадто відвертим.

У цій короткій миті між ними спалахнуло щось із минулого — та сама натягнута струна, та сама небезпечна гра, де кожне слово мало подвійне значення. Вони обоє це відчули. Емілі першою відвела погляд, різко втупившись у свій записник, хоча букви перед очима миттєво розпливлися.

Коли вони виходили з університету, вечірнє повітря було прохолодним і вогким.

— Я проведу тебе, — сказав Майк, коли вони спустилися зі східців ґанку.

— Не треба, — Емілі поправила ремінець сумки. — Дощу немає.

— Я знаю, що немає. Але я все одно проведу.

Він не запитував дозволу. Він просто пішов поруч, тримаючи руки в кишенях куртки й підлаштовуючись під її крок.

Вони йшли кампусом у мовчанці. Але ця тиша більше не була ворожою — вона була повна невисловлених думок, спогадів і фантомного болю, який поступово вщухав.

Коли перед ними з'явилися тьмяні ліхтарі гуртожитку, Емілі зупинилася біля дверей. Вона повернулася до нього, відчуваючи, як прискорено калатає серце.

— Дякую. За проєкт, — тихо мовила вона.