ГЛАВА 10. ЩІЛИНА В СТІНІ

Минув ще один тиждень. Спільний проєкт був майже завершений, але тепер Емілі та Майку доводилося бачитися не лише в тихій бібліотеці. Викладач призначив загальну зустріч для всіх груп у великій аудиторії, щоб перевірити готовність презентацій.

Емілі не планувала затримуватися ні на хвилину. Її план був простим і чітким: прийти, швидко показати викладачу свою частину роботи, отримати зауваження й одразу піти. Так було простіше. Менше часу поруч із Майком — менше приводів для незручного мовчання чи непотрібних спогадів. Але в життя, як завжди, були зовсім інші плани.

— Чудово, — нарешті мовив викладач, закриваючи журнал. — На сьогодні всі вільні. Готуйтеся до захисту наступного тижня.

Аудиторія миттєво наповнилася гулом голосів і шелестом рюкзаків. Емілі, яка сиділа на краєчку стільця, першою схопила свою сумку й попрямувала до виходу, навіть не подивившись у бік Майка.

За вікнами вже стемніло, а небо, ще вранці чисте, тепер було затягнуте важкими, свинцевими хмарами. Емілі помітила це лише тоді, коли штовхнула важкі вхідні двері й вийшла на ґанок корпусу.

І одразу зрозуміла, що потрапила в пастку.

Злива була стіною. Холодні, важкі краплі з силою розбивалися об асфальт, підіймаючи вогкий туман. Вона розгублено застигла під невеликим навісом, гарячково згадуючи, де ж залишила свою парасольку.

— Просто чудово... — пробурмотіла вона собі під ніс, міцніше стискаючи ремінець сумки. — Звісно ж, вона в кімнаті.

— У тебе досі ця звичка, — пролунав поруч низький, спокійний голос.

Емілі навіть не треба було обертатися, щоб упізнати його. Майк стояв всього за метр, прихилившись плечем до кам'яної колони, і спостерігав за дощем.

— Яка саме? — кинула вона, не повертаючи голови.

— Бубнити собі під ніс і звинувачувати весь світ у тому, що ти щось забула, — хмикнув він, дістаючи з рюкзака чорну парасольку.

Емілі мимоволі сіпнула кутиком губ. Це було настільки схоже на їхнє тисячне шкільне сперечання, що в грудях на мить потеплішало. Вона хотіла стримати посмішку, але ця мить була надто влучною.

— Дивно, що ти пам’ятаєш такі безглузді дрібниці, — мовила вона, нарешті кинувши на нього швидкий погляд.

Майк опустив очі й на секунду затримав погляд на її обличчі:

— Я багато чого пам’ятаю.

Відповідь прозвучала занадто чесно й тихо, від чого в повітрі миттєво згусла незручна, натягнута напруга. Раніше вони б уже почали сперечатися, він би сказав щось дратівливе, вона б відповіла, і за хвилину обидва б сміялися. Але зараз між ними стояла стіна з п'яти років мовчання.

— Ти без парасольки, — Майк перевів тему, клацнувши кнопкою. Парасолька з тихим шелестом розкрилася.

— Як бачиш. Доведеться бігти.

— Не вигадуй, до гуртожитку далеко, змокнеш за секунду. Тобі ж у 2-й корпус?

Емілі вагалася лише мить. Дивитися на крижані потоки води, які заливали алею, було нестерпно. Промокнути до нитки й захворіти на початку семестру не входило в її плани.

— Добре, — коротко кивнула вона.

Майк зробив крок ближче й підняв парасольку вище, запрошуючи її під накриття. Вони рушили вперед.

Вони йшли поруч, намагаючись тримати хоча б символічну дистанцію, але під однією парасолькою це було майже неможливо. Плече Емілі іноді мимохідь торкалося його руки, і кожного разу вона відчувала, як усередині все стискається від вимушеної близькості. Тиша, що панувала між ними, була важкою й незручною, заповненою лише ритмічним шумом дощу по натягнутій тканині.

— Ти змінилася, — несподівано порушив мовчанку Майк, дивлячись уперед на калюжі.

Емілі не дивилася на нього:

— Усі змінюються. П'ять років — це довго.

— Так. Але ти стала... іншою. Більш закритою.

Вона міцніше стиснула ремінець сумки, відчуваючи, як усередині підіймається хвиля глухого роздратування упереміш із давнім болем:

— Це погано?

— Ні, — відповідь прозвучала миттєво й твердо. — Просто... Раніше ти завжди казала мені, якщо тобі щось не подобалося. Відразу, в обличчя. Ти не мовчала.

Емілі тихо всміхнулася, але в цій посмішці не було ні краплі радості. Вона на мить зупинилася, змушуючи його теж загальмувати, і нарешті підняла на нього очі:

— Раніше я думала, що можу сказати тобі все, і ти зрозумієш. А потім виявилося, що це не так. Потім виявилося, що мої слова для тебе нічого не значать.

Ці слова влучили точніше, ніж будь-яка образа. Майк завмер, не знаючи, що відповісти. Він дивився на неї, і в його темних очах читалося стільки всього — подив, біль, провина — що Емілі стало фізично не по собі. Вона першою відвела погляд і рушила далі.

Вони дійшли до масивного ґанку її гуртожитку. Емілі швидко вискочила з-під парасольки, опинившись у безпечній сухій зоні.

— Дякую, що провів, — мовила вона, не дивлячись на нього, і вже тягнулася до ручки дверей.

— Емілі, зачекай, — знову покликав він.

Вона зупинилася в дверях, повільно повертаючись. Майк стояв за метр від неї, під дощем, який став ще сильнішим. Парасолька в його руках трохи тремтіла, а краплі води стікали по темній тканині.

— Я знаю, що не можу просто прикинутися, ніби нічого не сталося. І знаю, що одне «вибач» нічого не виправить, — він зробив глибокий вдих, дивлячись їй прямо в очі, і в його голосі більше не було тієї звичної насмішкуватості. — Але я справді шкодую. Всі ці п'ять років шкодував.

Емілі дивилася на нього. П'ять років тому ці слова, цей погляд і цей голос змусили б її пробачити все. Вона б кинулася йому на шию, і все знову було б добре. Але зараз між ними стояло не просто п'ять років — між ними стояла зруйнована довіра. Вона бачила, що він щирий, бачила біль у його очах, але всередині в неї все наче закам'яніло. Вона просто не могла змусити себе повірити йому знову.

Вона повільно вдихнула вогке повітря, відчуваючи, як у грудях стає важко, і тихо мовила:

— Я почула тебе.

І все. Не «я пробачаю». Не «усе добре». І навіть не «дякую». Просто: «Я почула».

Емілі розвернулася й швидко зайшла в теплий хол гуртожитку, не озираючись. Вона не бачила, як Майк ще довго стояв під дощем, дивлячись на зачинені двері, і як його рука міцніше стиснула ручку парасольки.