ГЛАВА 9. КРОК НАЗУСТРІЧ

Перші пів години вони працювали в повній тиші. Лише клацання клавіш та шелест сторінок порушували мовчанку за їхнім столом.

— Я візьму першу частину, — сказала Емілі, не піднімаючи очей від екрана.

— Добре, — відповів Майк.

— Аналіз зробиш ти?

— Так.

— Дедлайн на початку наступного тижня, тож не затягуй.

— Я знаю, — коротко кивнув він.

Усе було максимально чітко, сухо й без жодного зайвого слова.

Майк спіймав себе на тому, що чекає від неї іншої реакції. Чекав, що вона роздратовано закотить очі, зробить якесь саркастичне зауваження чи звинуватить його в самовпевненості. Колись вона не мовчала. Вона могла годинами сперечатися навіть через те, який колір шрифту обрати для презентації.

А зараз Емілі просто виправляла його друкарські помилки в спільному документі й продовжувала працювати далі, ніби він був для неї абсолютно чужою людиною.

— Ти завжди тепер так робиш? — не витримав Майк, відкладаючи ручку.

Емілі повільно відірвалася від ноутбука й подивилася на нього:

— Як?

— Відповідаєш так, ніби за кожне слово з тебе беруть гроші.

Вона кілька секунд роздивлялася його обличчя, після чого спокійно запитала:

— Ти хотів обговорити щось щодо проєкту чи просто гаєш час?

Майк замовк. Вона б'є влучно й без жалю. Він опустив погляд на свій зошит:

— Щодо проєкту. Забудь.

Емілі нічого не відповіла й повернулася до роботи.

За годину вони закінчили перший розділ. Емілі закрила ноутбук, акуратно склала зошити й взяла сумку:

— Я скину тобі відредаговану частину ввечері.

— Добре, чекаю.

— До завтра, — вона вже розверталася, щоб піти.

— Емілі, — покликав він.

Вона зупинилася, але не обернулася повністю, лише трохи повернула голову:

— Що?

Майк відкрив рота, відчуваючи, як у горлі став комок. На язиці крутилися сотні слів. Хотілося сказати, що він шкодує. Що він пам'ятає той день у деталях. Що шукав її після школи, але не знайшов. Що всі ці п'ять років не міг про це забути. Але всі ці слова зараз здавалися порожніми й недоречними.

— Нічого, — тихо мовив він. — До завтра.

Вона ледь помітно кивнула й вийшла з читального залу.

Наступні кілька днів минули в тому ж ритмі. Вони зустрічалися після занять, сідали за той самий стіл біля вікна й працювали. Поступово ця спільна рутина стала звичною.

Вони навчилися перебувати поруч без відкритої напруги, хоча кожен із них таємно спостерігав за іншим.

Майк помічав дрібниці, які не змінилися: вона все так само замислено кусала кінчик ручки, коли шукала потрібне слово, і робила паузу перед тим, як відповісти, якщо її щось дратувало. А ще закочувала очі — правда, тепер тільки тоді, коли думала, що він на неї не дивиться.

Емілі теж бачила зміни в ньому. Він став набагато спокійнішим. Менше жартував, не намагався привернути увагу всієї аудиторії, як робив це в школі. Колись він здавався найгучнішим хлопцем у класі, а тепер іноді подовгу мовчав, роздивляючись краєвид за вікном.

Але вона одразу відганяла ці думки. Зміни в поведінці не стирають того, що сталося п'ять років тому.

Того вечора вони затрималися в бібліотеці довше, ніж зазвичай. За вікнами вже стемніло, а більшість студентів розійшлися по домівках.

Емілі переглянула останній слайд готової презентації:

— Думаю, усе. Наш блок повністю готовий.

Майк звірив таблиці на своєму екрані:

— Так. Ми впоралися.

Пауза між ними вже не була такою важкою, як на початку тижня.

— Звучить так, ніби ти не вірив, що ми зможемо спокійно допрацювати, — мовила Емілі, наводячи порядок на столі.

— Якщо чесно, трохи сумнівався, — хмикнув він.

— Це чому?

— Бо ти стала надто вимогливою.

На її обличчі на мить з'явилася та сама знайома реакція з минулого — брова злетіла вгору, а губи здригнулися.

— А ти все ще дратуєш, — вирвалося в неї раніше, ніж вона встигла себе проконтролювати.

Майк завмер. Це було перше речення за п'ять років, яке звучало не як суха формальність, а як їхнє колишнє спілкування.

Емілі миттєво зрозуміла, що сказала. Посмішка, яка ледь зачепила її вуста, одразу зникла, а обличчя знову стало холодним:

— Я мала на увазі...

— Я зрозумів, — перебив її Майк. На його обличчі з'явилася тонка, тепла посмішка. — Але приємно це чути.

Емілі нічого не відповіла. Вона швидко застебнула сумку, піднялася й покрокувала до виходу. Але цього разу її кроки вже не були такими квапливими.