ГЛАВА 8. СПІЛЬНИЙ ПРОЄКТ

Минув тиждень. Емілі поступово звикала до нового ритму життя: до масивного університету, до гомінких коридорів, до дрібної кав'ярні через дорогу та до нових облич. Тут ніхто не пам'ятав її семирічною дівчинкою на синьому велосипеді. Ніхто не знав про її минуле, про старі образи й про Майка.

Це було саме те, чого вона прагнула — чистий аркуш. Але в долі, схоже, був досить специфічний гумор.

— Отже, ваш перший великий проєкт у цьому семестрі буде командним, — оголосив викладач, переглядаючи список груп на екрані ноутбука.

В аудиторії миттєво зчинився гул. Студенти почали перешіптуватися, перезиратися й пошепки домовлятися з друзями. Емілі лише спокійно відкрила свій блокнот і приготувалася записувати вимоги. Вона любила чіткість і не мала сумнівів, що зможе витягнути будь-яку тему, навіть якщо доведеться працювати з незнайомою людиною.

— Парами я вас розподілив сам, — перебив мрії про роботу з друзями викладач.

Зал невдоволено зітхнув, але суперечити ніхто не наважився. Лектор почав монотонно зачитувати прізвища. Емілі слухала неуважно, крутячи в руках ручку, поки не пролунало:

— Емілі Рей...

Її рука зупинилася на пів шляху. Вона повільно підняла погляд.

— ...та Майк Харпер.

У приміщенні ніби вмить вимкнули звук. Не для всіх — лише для них двох. Емілі машинально повернула голову через кілька рядів. Майк сидів біля вікна, відкинувшись на спинку стільця. Він теж почув. Його погляд — темний, важкий і пильний — уже чекав на неї.

Тепер це була не випадкова зустріч біля дошки з розкладом і не секундне зіткнення, від якого можна було просто відвернутися й піти. Тепер вони були прикуті один до одного спільним завданням на найближчі кілька тижнів.

— Ви обидва відповідаєте за аналітичну частину й підготовку презентації, — продовжував викладач, абсолютно не помічаючи напруги, яка ледь не тріщала в повітрі. — Після пари узгодьте деталі.

Емілі опустила погляд на свій зошит і міцно затиснула ручку в пальцях. Звісно. Із сотні людей на потоці — саме він.

Коли луна оголосила про закінчення заняття, аудиторія закрутилася у звичному хаосі. Студенти збирали речі, голосно обговорювали плани на вечір і поспішали до виходу.

Емілі не поспішала. Вона спеціально повільно складала підручники в сумку, пенал за пеналом, намагаючись відтягнути неминуче. Сподівалася, що він піде першим. Або що вона зможе просто написати йому в загальному чаті. Але вона знала Майка. Вона занадто добре пам'ятала його впертість і те, що він ніколи не відступав і не тікав від прямого контакту.

— Емілі.

Вона заціпеніла, так і не застебнувши блискавку на сумці. Навіть через п'ять років її ім'я з його вуст звучало надто знайомо, розрізаючи повітря низькими, оксамитовими нотками.

Дівчина повільно обернулася, заздалегідь надягаючи холодну маску:

— Що?

Одне слово. Гостре й байдуже.

Майк, який зупинився біля її парти, спираючись рукою на сусідній стілець, на секунду замовк. У його очах промайнула якась тінь — здавалося, він хотів сказати щось зовсім інше, але вчасно стримався.

— Нам треба обговорити проєкт, — мовив він, склавши руки на грудях.

— Так, — вона коротко кивнула, не відводячи погляду. — Треба. Коли тобі зручно?

Майк мовчки роздивлявся її кілька секунд. Його щиро вражало, наскільки спокійною вона намагалася виглядати. Колись вона не вміла приховувати емоції: якщо злилася — у неї спалахували щоки, якщо раділа — це випромінювалося в кожному русі. А зараз перед ним була непробивна стіна.

— Сьогодні після занять? — запитав він, злегка піднявши брову.

— Підійде. Де?

— Давай у бібліотеці, у читальному залі. О п'ятій.

— Добре, о п'ятій, — Емілі застебнула сумку й підвела очі. — До зустрічі.

Вона обійшла його й покрокувала до виходу, не чекаючи відповіді. Майк залишився стояти біля порожньої парти, проводжаючи її поглядом.

О п'ятій годині в університетській бібліотеці панувала тиша, розбавлена лише тихим шелестом сторінок. Емілі прийшла раніше, обрала віддалений стіл біля високого вікна, розклала зошити й відкрила ноутбук.

Через кілька хвилин рипіння паркету сповістило про чийсь крок.

— Я не запізнився? — пролунав прямо над нею знайомий голос.

Емілі навіть не підняла голови від екрана:

— Ні. Рівно п'ята.

Майк відсунув стілець і сів навпроти. Він витягнув із рюкзака чорний зошит, кинув його на стіл і дістав ручку.

— Ну що, з чого починаємо? — запитав він, відкинувшись на спинку стільця й дивлячись на неї без жодного натяку на ніяковість.

Емілі розвернула до нього екран ноутбука:

— Я вже склала план. Перший блок — аналітика, другий — дослідження, третій — презентація. Ти береш аналітику, я — дослідження. На вихідних зводимо все в один документ.

Майк злегка підняв брову, роздивляючись чітко розкреслену таблицю на екрані:

— Ти це за п'ять хвилин накидала?

— За три, — сухо відповіла Емілі, не піднімаючи очей від свого записника. — Є зауваження чи питання по пунктах?

— Питань немає, командире, — хмикнув Майк, відкриваючи свій зошит. — Давай сюди свої джерела, буду ділити матеріали.

Емілі скинула йому посилання в загальний чат і мовчки уткнулася в екран, розкриваючи першу вкладку. Наступні пів години в бібліотеці чулося лише ритмічне клацання клавіш та шелест паперу.