ГЛАВА 7. ТРІЩИНА В СПОКОЇ

Емілі йшла коридором набагато швидше, ніж зазвичай. Вона сама це розуміла: ноги самі несли її далі від тієї дошки з розкладом, далі від знайомого запаху тютюну й деревини, далі від голосу, який п'ять років тому розбив їй серце.

— Емілі! Та зачекай ти! — пролунало поруч.

Майя практично випірнула з-за повороту й схопила її за рукав, змушуючи зупинитися:

— Ти куди так летиш? Я за тобою від самого холу біжу!

— Я не біжу, — відрізала Емілі, намагаючись вгамувати прискорене дихання.

— Та ну? Ти щойно трохи не знесла викладача із соціології! — Майя уважно примружилася, розглядаючи її зблідле обличчя. — Що сталося? Ти якась сіра.

— Усе нормально. Просто задивилася на розклад і зрозуміла, що ми спізнюємося, — відповіла Емілі занадто швидко.

Майя підняла брову, явно не вірячи жодному слову, але вирішила поки не тиснути:

— Ладно, зробимо вигляд, що я повірила. Ходімо, бо Мартинов справді зачинить двері.

Вони заскочили до аудиторії за хвилину до дзвінка. Емілі сіла біля вікна, дістала блокнот і взяла ручку. Усе довкола йшло за звичним сценарієм: шуміли студенти, лектор готував презентацію, за вікном шурхотіло листя. Але думки дівчини були далеко.

Її дратувало власне тіло. Вона ненавиділа те, як легко одна-єдина зустріч порушила її крихкий спокій, який вона вибудовувала роками. Вона думала, що якщо колись і побачить Майка, то відчує лише байдужість. Але всередині все палало від суміші образи, люті й дивного, виснажливого залишку минулого.

Емілі міцніше стиснула ручку, аж пальці побіліли. Ні. Вона не дозволить йому знову все зіпсувати.

Тим часом на другому поверсі Майк стояв біля високого вікна, спираючись плечем на холодне скло.

Він не знав, скільки часу минуло — хвилина чи десять. Перед очима все ще стояли її темно-блакитні очі, у яких більше не було й краплі колишнього тепла. Найгіршим було не те, що вона злилася. До її люті він був готовий. Найгіршим виявився її крижаний, абсолютно закритий тон.

Колись, скільки б вони не сварилися в школі, вона завжди поверталася. А тепер між ними стояла стіна, яку він сам і збудував.

— Майку! Ти де зник? — з-за повороту вийшов Джейк, тримаючи в руках два стаканчики з кавою. — Нас уже пів групи шукає.

— Тут я, — не повертаючи голови, буркнув Майк.

Джейк підійшов ближче, протягнув йому стаканчик і уважно вдивився в обличчя друга:

— Ти виглядаєш так, ніби побачив привида.

— Майже, — хмикнув Майк із короткою, сухою посмішкою.

— У сенсі?

— Забудь.

Джейк знизав плечима й зробив ковток кави:

— Як знаєш. Але якщо ти збираєшся й далі стояти з таким виразом обличчя, то краще не заходь у кабінет — там і без тебе похмуро.

Майк відштовхнувся від підвіконня й накинув рюкзак на плече. Ім'я «Емілі» крутилося на язиці, заважаючи дихати, але він так і не вимовив його вголос.

Пізно увечері в кімнаті гуртожитку панувала тиша. Сусідка Ліза вже солодко спала, згорнувшись під пледом, а Емілі все ще сиділа на ліжку з телефоном у руках.

Екран світився тьмяним світлом. Сповіщення від мами, робочий чат, кілька кумедних мемів від Майї. Усе як завжди.

Вона вже збиралася поставити телефон на зарядку, як палець за інерцією відкрив вкладку із заблокованими контактами.

Палець завмер над екраном. Вона не шукала навмисно, але цей номер пам'ятала напам'ять. Старий контакт із дитинства, який колись висів в «обраних».

Емілі довго дивилася на цифри. Потім повільно, рішучим рухом вимкнула екран і відклала телефон на тумбочку.

Вона більше не повернеться назад.

Тієї ж ночі Майк сидів за робочим столом у своїй кімнаті, крутячи в руках запальничку. На кутку столу лежав старий чорний блокнот, який він випадково дістав із дна валізи під час переїзду.

Він відкрив першу сторінку. Дитячим, трохи кривим почерком там було виведено дурне шкільне правило: «Не мовчати більше одного дня».

Майк гірко посміхнувся й клацнув запальничкою, спостерігаючи за язичком полум'я.

Вони не розмовляли п'ять років. І тепер, коли вона була всього за поверх від нього, він уперше виразно зрозумів: найважче — це не зустріти людину знову, а змусити її повірити, що ти маєш право бути поруч.