ГЛАВА 6. ЗУСТРІЧ

Емілі ще кілька секунд дивилася на роздруківки, намагаючись знайти потрібний кабінет.

— Третій поверх... праве крило... — тихо бурмотіла вона.

— Ти збираєшся простояти тут до вечора чи все ж даси іншим підійти? — пролунав прямо над її вухом низький, абсолютно спокійний і трохи насмішкуватий голос.

Емілі різко розвернулася, вже готова відрізати щось гостре, але слова застрягли в горлі.

Перед нею стояв хлопець. Високий, у темній куртці, з трохи розпатланим волоссям і тим самим очікуючим, зверхнім виразом обличчя, який вона не плутала ні з чим у світі.

Майк.

Вона чекала побачити кого завгодно: чужого першокурсника, лектора, Майю з її випічкою. Але не його. Не людину, яка п'ять років тому розтрощила її довіру на шматки.

Серце боляче вдарилося об ребра, але Емілі не дозволила собі навіть здригнутися. Вона миттєво випрямила спину, змушуючи свій погляд стати льодяним.

Майк на мить завмер, впізнавши її. На його обличчі промайнула тінь здивування — коротка, майже непомітна, яка одразу ж змінилася звичною холодною маскою. Він не розгубився. Навпаки, повільно склав руки на грудях, оглядаючи її згори вниз — поволі й виклично.

— Треба ж, — хмикнув він, і в його голосі прослизнула насмішкувата нотка. — Який маленький світ. Будуєш із себе сувору студентку?

— Не твоя справа, — відрізала Емілі.

Голос пролунав гостро, як лезо. Вона не збиралася грати в спогади чи показувати, що його поява хоч якось зачепила її.

Майк злегка нахилив голову набік. Замість того, щоб відступити чи згладити кути, він зробив крок у її бік, скорочуючи дистанцію.

— Все ще така колюча, — зауважив він із легкою посмішкою. — Думав, за п'ять років ти навчилася бути трохи привітнішою.

— Тільки з тими, хто на це заслуговує, — Емілі не відступила ні на сантиметр, зухвало зустрівши його погляд. — Дай пройти, ти заважаєш.

Майк не поворухнувся. Він затримав погляд на її очах — у ньому відчувалася натягнута як струна напруга й виклик.

— А ти, як я бачу, зовсім мене не забула, — тихо мовив він. — Бо стільки емоцій в очах буває тільки до тих, хто тобі небайдужий.

— Не перебільшуй свою значущість, Майку, — Емілі сухо всміхнулася йому прямо в обличчя. — Ти для мене — просто застаріла помилка з минулого.

Вона різко обійшла його, зачепивши плечем, і покрокувала коридором, навіть не повернувши голови.

Майк залишився стояти біля дошки. Він повільно розвернувся, проводжаючи її поглядом, а в голові вже клацало усвідомлення: цей семестр точно не буде спокійним.