ГЛАВА 4. ПЕРЕТИН

Перша пара минула значно швидше, ніж Емілі очікувала. Можливо, тому, що вона була надто зайнята спробами вхопити й запам'ятати геть усе: складні прізвища викладачів, номери кабінетів, обличчя одногрупників і неписані правила, які всі довкола ніби давно знали.

Емілі завжди була такою. Якщо вона за щось бралася — то з головою. Ще в школі дівчина могла просидіти цілий вечір над проєктом, який інші робили за пів години, аби тільки кожна деталь була ідеальною.

— Ти завжди така серйозна? — запитала Майя, коли вони разом вийшли з аудиторії в гамірний коридор.

Емілі поправила сумку на плечі й подивилася на неї:

— У якому сенсі?

— У сенсі... ти сиділа на першій парті, виписувала кожне слово лектора й мала такий вираз обличчя, ніби від цієї лекції залежить доля всього людства.

Емілі легенько посміхнулася:

— А хіба не залежить?

— О ні-і-і, — Майя театрально схопилася за голову. — Ми знайомі лише кілька годин, а я вже бачу величезну проблему!

— Яку ще проблему?

— Ти з тих жахливих людей, які здають домашку за тиждень до дедлайну й ще й перевіряють її двічі.

Емілі задумливо заправила пасмо світлого волосся за вухо:

— Ну... можливо.

— Це катастрофа!

— Чому?

— Бо поруч із тобою я виглядатиму абсолютним ледащом! — вигукнула Майя, трагічно приклавши долоню до грудей.

— А ти хіба ні? — підморщила ніс Емілі.

— Ну ось, ми знайомі пів дня, а ти вже нищиш мою самооцінку!

Емілі щиро засміялася. І сама здивувалася тому, як легко їй було. Останні п'ять років вона майже нікого не підпускала близько. Не через небажання мати друзів, а тому, що знову повірити комусь здавалося занадто ризикованим. Але з Майєю все виходило невимушено. Вона не випитувала про минуле, не ставила незручних запитань і не намагалася лізти в душу. Вона просто була поруч і заряджала своїм безумним позитивом.

— До речі, — Майя дістала телефон і відкрила розклад. — У нас наступна пара через годину, і вона взагалі в іншому корпусі.

— В аудиторії 212, — відповіла Емілі.

— Звісно, ти знаєш, хто б сумнівався, — закотила очі Майя.

— Не починай.

— Я мовчу! Мовчу й просто захоплююся твоїм суворим тайм-менеджментом.

— Але думаєш про те, яка я зануда.

— Є трохи, — хитрувато висунула язик Майя.

Вони повільно покрокували коридором, обговорюючи викладачів та інші студентські плітки. Емілі слухала її балаканину й уперше за довгий час відчувала дивне, забуте почуття — спокій. Не ейфорію, а просто чисту, легку впевненість у тому, що вона на своєму місці й рухається далі.

Тим часом біля внутрішнього дворика університету.

— Ти знову запізнився, — пролунав невдоволений голос.

Хлопець із чорним рюкзаком на одному плечі навіть не стишив крок, лише ліниво дістав із кишені навушники:

— Я прийшов.

— На десять хвилин пізніше, Майку!

— Головне — результативність, а не пунктуальність. Я ж тут.

Його друг зітхнув і прискорив ходу, щоб зрівнятися з ним:

— Ти взагалі збираєшся хоч колись мінятися?

— Ні, мене все влаштовує.

— Я навіть не здивований.

Майк поправив ремінь сумки й байдужим поглядом окинув натовп студентів біля головного входу. Новий семестр. Новий курс. Ті самі обличчя довкола. Його важко було чимось здивувати чи вивести з рівноваги.

— Чув, до нас на потік цього року набрали купу народу з інших міст? — мовив друг, повертаючи в бік центрального корпусу.

— І що?

— Та нічого, просто кажу. Багато нових дівчат.

— Ти завжди кажеш «просто», коли намагаєшся сватати мені когось із першокурсниць, — відрізав Майк із легкою, але холодною посмішкою.

— А ти завжди робиш вигляд, що тобі взагалі на все байдуже.

Майк промовчав. Він штовхнув важкі дубові двері корпусу й зайшов усередину.

Його життя давно увійшло в чітку, зрозумілу колію. П'ять років тому він втратив людину, яка була для нього всім. Спочатку здавалося, що час вилікує, але деякі речі не зникають — вони просто перестають боліти гостро щодня, перетворюючись на фоновий шум. Він навчився з цим жити. Навчився не шукати світле волосся серед натовпу, не затримувати погляд на знайомих куртках і не перевіряти телефон. Він просто закрив ті двері.

— Майку, ти йдеш чи як? — гукнув друг від сходів.

Він на секунду застиг, а потім струсив із себе заціпеніння:

— Та йду.

Він піднявся сходами на другий поверх, поки на першому Майя щось захоплено розповідала Емілі, розмахуючи руками біля дошки з розкладом.