ГЛАВА 3. НОВИЙ СВІТ

Наступний ранок почався занадто рано.

Емілі завжди здавалося, що в університеті буде більше свободи: ніхто не будитиме о сьомій ранку й не нагадуватиме про запізнення. Проте реальність виявилася куди менш романтичною.

Будильник розірвав тишу кімнати о 6:30. Кілька секунд дівчина просто заціпеніло дивилася на мерехтливий екран телефона, намагаючись згадати, навіщо добровільно встановила такий час. Потім важко зітхнула й натягнула ковдру на голову.

— Емілі... — пролунав із сусіднього ліжка сонний голос Лізи. — Якщо ти зараз не встанеш, я не братиму на себе провину за твоє запізнення на першу пару.

— Я вже ненавиджу університет, — пробурмотіла Емілі з-під ковдри.

— Минуло лише десять секунд, — засміялася Ліза.

— Саме тому! Він уже встиг мене розчарувати.

За двадцять хвилин вони вже стояли перед дзеркалом. Ліза знервовано крутилася, поправляючи волосся, поки Емілі востаннє перевіряла вміст сумки: ноутбук, зошит, ручки, телефон. Раптом вона на мить завмерла, перебираючи папери.

— Що таке? — помітила її затримку Ліза.

— Нічого. Просто перевіряю, чи все взяла.

— Ти точно першокурсниця? Виглядаєш так, ніби йдеш захищати диплом, а не на першу лекцію.

— Я просто люблю, коли все під контролем, — усміхнулася Емілі.

Вони вийшли з гуртожитку й рушили алеєю до головного корпусу. Навколо вирувало життя: студенти поспішали на заняття, голосно обговорювали розклад, робили фото біля університетської стели й шукали потрібні аудиторії.

— Знаєш, тут навіть красиво, — мовила Ліза, розглядаючи високі старі дерева та кам'яну будівлю з величезними вікнами.

— Ага, атмосфера справді університетська, — погодилася Емілі, роззираючись довкола.

— Твій факультет у якому корпусі? — запитала Ліза.

— Журналістика, у головному.

— Ого. Це тобі пасує, — знизала плечима дівчина. — Ти виглядаєш як людина, яка сперечатиметься з професором, якщо той мовить якусь дурість.

— Ого, ти вже непогано мене вивчила, — засміялася Емілі.

Біля центральних сходів вони попрощалися й розійшлися по різних аудиторіях.

Опинившись сама, Емілі піднялася масивними сходами всередину. Коридори шуміли від сотень голосів. Дівчина дістала телефон, щоб звіритися з розкладом, і саме в цей момент на повороті в неї хтось врізався.

— Ой, вибачте! — лунко пролунало поруч.

З рук незнайомки на підлогу розлетілися папки та роздруківки.

— Нічого, я теж ґавила, — Емілі одразу нахилилася, допомагаючи зібрати аркуші.

— Дякую, — дівчина з коротким темним волоссям полегшено зітхнула, беручи папери. — Ти теж першокурсниця?

— Так.

— Журналістика?

— Звідки ти знаєш? — здивувалася Емілі.

— Бо ми зараз зіб'ємо з ніг решту нашого потоку, якщо не зайдемо в 305-ту, — усміхнулася вона й простягнула долоню. — Я Майя.

— Емілі, — відповіла дівчина, стискаючи її руку.

Майя спритно заштовхнула зібрані папери назад до рюкзака, навіть не намагаючись їх поскладати.

— Ну що, Емілі, ходімо займемо нормальні місця, поки все не розхопили? — підморгнула вона. — Я розвідала ситуацію: якщо сісти посередині, викладач думає, що ти вчишся, а ти насправді спиш із розплющеними очима.

— Досвідчений підхід як для першого дня, — засміялася Емілі, вирушаючи за нею коридором.

— Це вроджений талант до виживання, — пафосно підняла палець Майя. — До речі, ти вже бачила нашого лектора зі вступу до медіа? Кажуть, він зараховує автомат тільки тим, у кого немає синців під очима. Тобто нікому з нас.

— Звучить як виклик, — посміхнулася Емілі, відчуваючи, як спадає напруга. — Я зазвичай випиваю тонну кави, тож маю шанси.

— Тонну? О, ми точно подружимося! Я взагалі тримаюся лише на еспресо та чистій упертості.

Вони штовхнули важкі дубові двері аудиторії 305. Усередині вже стояв гомін: студенти розсідалися по амфітеатру, діставали нотатники й знайомилися.

Майя впевнено потягнула Емілі на третій ряд біля вікна:

— Оце ідеальна локація. І видно добре, і дивитися у вікно можна, коли почнеться якась нудьга.

— Ти завжди так швидко орієнтуєшся? — запитала Емілі, скидаючи сумку на сусідній стілець.

— Тільки коли йдеться про власну зручність, — висунула язик Майя й дістала яскраво-рожевий блокнот. — Ну що, колего-журналістко, готова взнати, у що ми встрягли?

Емілі подивилася на гамірну аудиторію, на сонячні промені, що падали крізь високі вікна, і вперше за весь ранок щиро посміхнулася:

— Більш ніж готова.