ГЛАВА 2. КІМНАТА 214

Емілі ще раз перевірила екран телефона перед тим, як покласти його до кишені куртки. Жодних важливих сповіщень чи дзвінків — лише екран чату із Сарою, яка вже встигла написати їй кілька повідомлень поспіль.

Сара:

«Ти вже приїхала?»

«І, будь ласка, не кажи, що заблукала в перший же день 😂»

«Хоча... це було б дуже в твоєму стилі.»

Емілі тихо посміхнулася. Єдине, що залишалося незмінним протягом останніх років, — це Сара. Вона була тією рідкісною людиною, яка могла одночасно щиро підтримати, підняти настрій і тут же дорікнути за власну впертість.

Емілі:

«Я ще не загубилася. Можеш пишатися.»

Відповідь прийшла практично миттєво.

Сара:

«Пишаюся. Але почекаю вечора. У тебе ще повно часу на якийсь хаос.»

Закотивши очі з легкою усмішкою, Емілі сховала телефон і рушила в бік гуртожитку — її нового дому на найближчі кілька років.

Чесно кажучи, вона налаштовувалася на щось набагато гірше: облуплені стіни, темні коридори та тісну кімнатку. Проте будівля виявилася досить затишною. У коридорах висів приємний запах свіжої фарби й кави, десь за зачиненими дверима стишено лунала музика, а довкола миготіли обличчя нових студентів. Усі вони виглядали приблизно однаково: трохи розгублені, трохи налякані, але з усіх сил намагалися тримати впевнений вигляд. Емілі надто добре знала це відчуття.

Піднявшись на свій поверх, дівчина пройшла довгим коридором і зупинилася біля потрібних дверей.

— Кімната 214... — тихо мовила вона, стискаючи в долоні металевий ключ. — Ну що ж.

Вона прокрутила ключ у замку й штовхнула двері. Всередині панувала тиша, але половина кімнати вже була повністю облаштована. На одному з ліжок лежала акуратно застелена постіль, на письмовому столі стояли рівні стоси книг, а на вікні розвішана дрібна гірлянда. Схоже, її сусідка прибула трохи раніше.

— Привіт! — пролунало з боку шафи.

Емілі обернулася. Перед нею стояла дівчина її віку з розпущеним світлим волоссям і доброзичливою, відкритою усмішкою.

— Я Ліза, — відрекомендувалася вона, відсуваючи одну з коробок.

— Емілі.

— Ти теж першокурсниця?

— Так, — Емілі поставила валізу біля вільного ліжка.

— Чудово, — полегшено зітхнула Ліза. — Значить, ми обидві зараз у режимі «я поняття не маю, що тут відбувається».

Емілі не втрималася й засміялася:

— Приємно знати, що я не одна така.

— Ой, чесно, я вже боялася, що сюди заселяться якісь суперсерйозні старшокурсники, а я тут одна хотітиму втекти назад додому.

— Повір, я думала про це пів дороги сюди.

Спільну мову вони знайшли дивовижно швидко. Мабуть, тому, що обидві відчували те саме: легке побоювання перед невідомістю й щире бажання розпочати новий етап життя з чистого аркуша.

Поки Ліза розбирала свій одяг, Емілі розклала власні речі й підійшла до вікна. Звідси, з третього поверху, місто виглядало зовсім інакше. Воно не було схожим на її рідне містечко, де кожен провулок кликав спогадами, а знайомі обличчя нагадували про минулі помилки. Тут її ніхто не знав.

Вона провела кінчиками пальців по підвіконню. П'ять років тому, коли все розсипалося, їй здавалося, що той дитячий біль залишиться з нею назавжди. Але зараз, дивлячись на незнайомі дахи будинків, дівчина вперше відчула справжнє полегшення. Без образ. Без фантомних жалів. Вона була готова рухатися далі.

— Ти як, готова до завтра? — перервала її думки Ліза, кидаючи порожню коробку під ліжко.

— До першого навчального дня? — Емілі обернулася й на секунду задумливо всміхнулася. — Так. Гадаю, розклад ми якось опануємо.

— Це точно, — засміялася Ліза, вмикаючи настільну лампу. — Головне — не проспати першу пару.

Емілі посміхнулася у відповідь і повернулася до своєї валізи, щоб дістати речі на завтра.