ПРОЛОГ

Липнева спека плавила асфальт. Повітря тремтіло над дорогою, а зазвичай тиха вулиця вирувала від дитячого сміху та голосів.

Батьки влаштувалися на складних стільцях під тінню дерев, перемовляючись і знімаючи все на телефони, поки діти метушилися біля велосипедів. Ці щорічні районні перегони були чистою імпровізацією: жодних кубків чи грошових призів — лише азарт і право цілий рік чесати язиком про свою перемогу.

— Учасники, до лінії! — вигукнув дядько Том у своїй незмінній червоній кепці, готуючи свисток.

Семирічна Емілі міцніше стиснула кермо. Вона заправила пасмо світлого волосся за вухо й зафіксувала погляд на дорозі. Програвати сьогодні не входило в її плани. Особливо йому.

— Головне — не заливайся сльозами, коли приїдеш другою, — пролунало поруч.

Емілі навіть не повернула голови, але куточок її губ сіпнувся.

— Я якраз хотіла порадити тобі те саме.

Поруч зупинився чорний велосипед. Майк закинув ногу на педаль і хитро примружився.

— Вже вигадала виправдання?

— Вибираю, яку піцу ти мені купуватимеш за перемогу.

— Мріяти корисно.

— Не так корисно, як обігнати тебе.

Він тихо засміявся.

— Ти ж знаєш, що не доженеш.

Емілі нарешті повернулася. Її темно-блакитні очі загрозливо звузилися.

— Перевіримо?

— Сперечаємося?

— Якщо програєш — тиждень тягаєш мій рюкзак до школи.

— А якщо ти?

— Тоді я твій, — вона простягнула долоню. — Іде?

Майк без вагань стиснув її пальці.

— По руках.

Позаду почувся сміх батьків.

— Опять вони за своє, — зітхнула мама Емілі.

— Жодного дня без дуелі, — засміявся батько Майка.

— На старт... Увага...

Вулиця принишкла. Емілі нахилилася до керма, відчуваючи, як пульс стукає у скронях. Майк скоса глянув на неї.

— Готова?

— Завжди.

Різкий свисток розітнув повітря — і обидва рвонули з місця.

Колеса зашурхіли по розпеченому асфальту. Вітер ударив в обличчя, а позаду залишилися вигуки й оплески. Вони йшли ніздря в ніздрю, впевнено наближаючись до найнебезпечнішої ділянки — різкого повороту під старим дубом.

— Поступися! — гукнув Майк.

— Мрії!

Обидва зрізали кут, знаючи кожен камінчик на цій дорозі. Але саме в цей момент із відчиненої хвіртки на проїжджу частину вилетів сусідський пес.

— Стій! — крикнули з натовпу.

Собака проскочив прямо перед переднім колесом Емілі. Вона різко заклала кермо вбік, колесо ковзнуло по гравію, і дівчинка на повній швидкості вилетіла з сідла.

Гуркіт. Удар об асфальт. Пекучий біль у коліні.

Майку залишалося кілька метрів до фінішної стрічки. Перемога була в нього в кишені. Але замість того щоб перетнути лінію, він втиснув гальма до упору, розвернувся й помчав назад.

— Майку, ти куди?! Фініш там! — закричав хтось із дорослих.

Він ігнорував усе. Кинув велосипед прямо на проїжджій частині й за секунду опинився поруч із дівчинкою.

— Ем... ти як?

Вона сиділа на асфальті, міцно стиснувши подряпану долоню. Коліно було збите до крові, на очах забриніли сльози, але вона вперто закусила губу.

— Нормально, — буркнула вона.

— Брешеш.

— Ні!

— Підведися.

Емілі спробувала піднятися, але ногу пронизав біль, і вона хитнулася. Майк миттєво підхопив її за лікоть.

— Перестань на мене так дивитися, — насупилася вона, опустивши погляд.

— Як?

— Ніби я зараз розплачуся.

— А ти розплачешся? — тихо запитав він, без тіні звичної кпини.

Вона заніміла від його тону, а потім тихо відштовхнула його в плече.

— Придурок.

— Твій улюблений, — усміхнувся він.

За мить Майк підняв її завалений велосипед, покрутив кермо, щось клацнув і поправив ланцюг.

— Їхати можна.

До них уже бігли батьки, але Майк лише глянув на неї та тихо сказав:

— Кубок зачекає до наступного року.

Вісім років пролетіли непомітно.

П'ятнадцять — дивний вік, коли ти вже не дитина, але й дорослим назватися смішно. У дворі між їхніми будинками все лишилося таким самим: той самий клен, та сама напіврозвалена альтанка.

Тільки вони змінилися.

Емілі витягнулася, її світле волосся тепер м'яко спадало на плечі, а темно-блакитні очі стали уважнішими й глибшими. Вона все так само не терпіла поразок.

А Майк перетворився на високого, трохи нахабного підлітка із вічно насмішкуватим поглядом, який, втім, залишався єдиною людиною, з якою їй не треба було вдавати когось іншого.

— Ти знову заглядаєш у мої карти, — сказала вона, кидаючи колоду на дерев'яний стіл в альтанці.

— Це називається тактичне спостереження.

— Це називається шахрайство, — засміялася вона.

Надворі сідало сонце. Вони сиділи тут годинами, обговорюючи майбутнє, школу, вибір університету й абсолютні дурниці.

— Слухай... — Емілі крутила в руках телефон, знервовано стискаючи чохол. — Обіцяй, що не ржатимеш.

Майк одразу змінився в обличчі, скинувши посмішку.

— Обіцяю. Що сталося?

— Мені... подобається Джейсон. З баскетбольної команди.

Майк на мить застиг.

— Я не знаю, як із ним нормально спілкуватися, — тихо продовжила вона, заливаючись фарбою. — Страшно виглядати дурепою.

Він мовчки дивився на неї кілька секунд, а потім спокійно мовив:

— Ти не виглядатимеш дурепою. Якщо він не сліпий, він сам це помітить.

Емілі всміхнулася, відчувши полегшення, і простягнула йому мізинець.

— Це тільки між нами. Серйозно.

— Нікому ні слова, — Майк зачепив свій мізинець за її. — По руках.

Вона вірила йому беззастережно.

Наступного дня після уроків біля роздягалень було гамірно. Майк сидів на лавці з хлопцями з баскетбольної команди.

— Чули, Джейсон знову шукає, з ким піти на тусу? — сміявся хтось. — Кажуть, йому хтось із паралелі подобається.

— Може, Емілі? — кинув один із гравців і штовхнув Майка в плече. — Ти ж із нею вічно тягаєшся, вона щось казала?

Думки в голові Майка заплуталися. Просте «ні» вилетіло б за секунду, але раптовість запитання змусила його розгубитися.