Незакінчена справа

Незакінчена справа.

1.

Все почалося зі звичайнісінького людського бажання знайти тихий причал у житті. Тетяна Петрівна вже давно вирішила переїхати до маленького містечка, що на Полтавщині, до рідних країв, де вона народилася та провела дитинство. Набрид їй гомін великого міста, набридла постійна метушня та нескінченний натовп. Донька вже була дорослою жінкою, мала скоро народити другу дитину, а з чоловіком Тетяна Петрівна розлучилася ще 17 років тому. Ось і надумала продати свій будинок, який ще за радянських часів отримала за сумлінну працю на заводі порцеляни. Частину коштів вирішила віддати доньці на розширення житла(родина таки збільшується!), а собі придбати невеличку квартиру.

Звільнившись зі старої роботи та продавши свій будинок, тимчасово переїхала до доньки. І почала займатися пошуком такого бажаного житла. Оголошення про продаж квартири знайшла на сайті про нерухомість. Звісно, воно було не першим, яке розглядала жінка, але вказані умови та ціна були доволі заманливі. Зв'язалася з продавчинею, якою виявилася жінка її віку - Неля Макарівна, домовилися про зустріч.

Квартира була невеликою, однокімнатною, але майже у центрі міста, мала косметичний ремонт, але доволі непоганий, частина меблів та речей колишньої господині залишилися. Неля Макарівна розповіла, що квартира належала одинокій жінці, яка майже з рік тому померла, а їй вона дісталася у спадок, як винагорода за догляд старої людини. Звичайнісінька ситуація, яка так часто виникає у повсякденному житті.

- Ви знаєте,- говорила Неля Макарівна- квартира мені не потрібна, бо потребую кошти на навчання сина. Вступив до Харкова на юридичний факультет, а ви ж знаєте як то все дорого!

- Розумію…- кивала головою пані Тетяна.

- Ганна Степанівна, ну колишня господиня цієї квартири, була доброю жінкою, але не мала жодної рідні. Я її доглядала як належно, до останнього з нею була, тому і отримала спадщину. Зараз рік минув – продаю.- продовжувала Неля Макарівна.

- А чому ціна нижче, ніж у інших?- цікавилася Тетяна Петрівна.- Майже центр міста. Я дивилися різні варіанти, то значно дорожче і знаходяться на околицях…

- Та говорю ж, гроші потрібні! Попит невеликий на житло, а кошти потрібні вже зараз.- зітхала продавчиня.

Тетяна Петрівна була задоволена ціною та умовами, тому вирішила не втрачати такий варіант. Не здивувала її і низька ціна, розуміла – що життєві ситуації бувають різні. Можливо, продавчиня дійсно у скрутному метеріальному становищі? Не лякало її і те, що хтось помер у даній квартирі, геть, чи мало таких квартир! Оформили всі документи належним чином, сплатили необхідні кошти і можна було заселятися. Так і отримала пані Тетяна омріяне житло у маленькому місті.

Вже майже місяць Тетяна Петрівна мешкала у новій квартирі. Все їй подобалося – і місце, і саме житло, але іноді здавалося, що вона ніби з глузду почала з'їжджати. Дивні речі коїлися навколо – то помітить, що хтось полив квіти, хоч і пам'ятає, що точно цього не робила, то ключі покладе в одному місці, а знайде їх в іншому. А часом прийде додому, а на столі книга відкрита лежить, яка зранку на поличці стояла. Вона взагалі ту книгу в очі не бачила до цього часу! Книги діставшись від колишньої господині, Ганни Степанівни, так і стояли на книжковій полиці, все часу не було розібрати.

- Мені ж всього 51 рік, невже це старечий маразм якийсь! Потрібно негайно до лікаря! А може то Неля Макарівна приходить? Має ключ від квартири, то й користується. Але сенс їй який? Брати тут нічого…Повинне ж буте якесь раціональне пояснення тому, що коїться! А то маячня якась виходить!- говорила сама собі пані Тетяна.

Одного ранку Тетяна Петрівна вирішила зайнятися прибиранням та нарешті розібрати речі на антресолі, бо все не мала часу, часто відлучалася до Полтави, до доньки, яка мала скоро народжувати. Взявши стільця, видерлася на нього та почала діставати різні коробки. Впоравшись, вирішила переглянути речі в них, перебрати, непотрібне винести на смітник. В першій виявилися листи, ціла купа листів з застарілими датами, які хтось так старанно беріг. Жінка вирішила не читати, все таки то чиєсь особисте, відклала, відкрила іншу коробку. Там знайшлися різноманітні, і дорослі, і дитячі, сорочки-вишиванки. Такі гарні, яскраві - справжні українські. Тетяні Петрівні аж до душі припали.

- Невже то колишня господиня сама вишивала!- здивувалася, -Ох, як гарно!

Сорочки бережно склала назад та відкрила третю коробку – а там світлини! Захотілося переглянути, стало цікаво, якою була та Ганна Степанівна, колишня мешканка. Ось фото, якому років з п'ятдесят- шістдесят, на ньому зовсім юна дівчина, вбрана в українську вишивану(одну з таких Тетяна Петрівна бачила у другій коробці) сорочку, усміхнена та щаслива, а поруч з нею на стільці сидить юний парубок, і видно, що закоханий у ту, ще не дорослу Ганну Степанівну, а юну квітучу Аню. Далі були світлини вже більш дорослої жінки, з чистим поглядом та добрим обличчям. Ось вона, мабуть, з братами, бо дуже схожі, ось з подругами на полі, а тут у більш зрілому віці. Того чоловіка на жодному фото більше не зустрілося…

Тетяна Петрівна зітхнула і серце якось наче стислося. Стало їй сумно і тоскно.

- Це ж ціле чиєсь життя! Ціла історія однієї людини! І не залишила та жінка після себе нікого, лише речі.- навіть сльози виступили на очах у Тетяни,-Ні, не можу то викинути на смітник…То як життя наче на смітник винести!

Після цього випадку Тетяна Петрівна повернула коробки до антресолі та вирішила певний час їх не чіпати.

2.

Поверхом вище, над квартирою пані Тетяни, жила сусідка на ім'я Наталія. Одного разу жінки розговорилися, як то часто буває, роззнайомилися та, можна сказати, потоваришували. Почали ходити одна до одної в гості, ділитися новинами та чутками. Пані Наталія була дещо молодшою Тетяни Петрівни, проживала з престарілою матір'ю та мала дорослого сина, який мешкав у Києві.