НЕЗАДОВІЛЬНО

Нейтан Портер ішов зі школи похмурий, як людина, якій до дому лишилося п’ятнадцять хвилин, а до катастрофи — всього один вечір. Небо було низьке, сіре, без жодного співчуття до чужих підліткових трагедій. Вітер тягнув уздовж вулиці сухий пил, чиїсь пакети й обривки рекламних листівок, ніби весь світ вирішив у такий день зайнятися дрібним, безглуздим і дратівливим рухом. Через це особливо гостро відчувалася власна нерухома біда: завтра до школи викликали батьків.

Не до класного керівника, що ще можна було б пережити. Не на звичайну розмову в дусі «Нейтане, ти здібний хлопець, але лінивий». І навіть не до шкільного психолога, який завжди говорив так лагідно, ніби збирався продати тобі страховку. Ні, їх викликали до директора. Формулювання було сухе і від того страшне: «у зв’язку з інцидентом на лабораторній роботі». Під цією фразою могло ховатися що завгодно, але Нейтан прекрасно знав, що саме. І від цього легше не ставало.

Він ішов, засунувши руки в кишені куртки, іноді штурхав носаком черевика дрібні камінці й уже всоте прокручував у голові один і той самий епізод. Спершу з обуренням. Потім з образою. Потім зі спробою виправдатися. Потім знову з обуренням, бо всі пристойні неприємності обов’язково ходять по колу. У глибині душі Нейтан уже розумів, що винен. Але це не заважало йому водночас вважати, що винен не тільки він. Якщо вже бути зовсім чесним — винен він був приблизно відсотків на сорок. Ну, сорок п’ять. Гаразд, п’ятдесят, але не більше. Решта — очевидне недопрацювання школи, невдала подача матеріалу, огидна система безпеки і, звісно, містер Гейл, який давно вже викладав фізику з таким дратівливим виглядом, ніби весь клас особисто заважав йому спілкуватися з наукою наодинці.

Нейтан стиснув губи.

Ні, справді. На те він і трієчник, щоб помилятися. Для відмінників усі ці лабораторні, інструкції, схеми й таблиці ризику, може, і були очевидною послідовністю простих кроків, але для нормальної людини частина з них звучала як знущання. Особливо коли вчитель бубонить собі під ніс, половина класу вдає, що записує, а друга половина намагається зрозуміти, чи можна щось зіпсувати так, щоб це виглядало випадковістю.

Узагалі день починався цілком терпимо. Історія, потім література, потім контрольна, яку він, звісно, написав так собі, але принаймні без ганьби. На великій перерві вони з Меттом і Олівером встигли посперечатися, чи можна взагалі жити на сто балів з усіх предметів і не бути при цьому внутрішньо мертвим. Потім була фізика. І ось тут доля, мабуть, вирішила, що звичайного шкільного приниження на сьогодні замало.

Містер Гейл від самого початку мав гірший вигляд, ніж зазвичай. У нього була та особлива вчительська сухість на обличчі, за якою одразу зрозуміло: або вдома щось не так, або методична рада, або він уже два уроки поспіль дивиться в одні й ті самі порожні очі й поступово втрачає віру в людський вид. Коли він увійшов до кабінету, поклав планшет на стіл і сказав: «Сьогодні — лабораторна», клас спочатку зрадів, а потім насторожився, бо фізика мала неприємну звичку починатися весело, а закінчуватися запискою батькам.

— Працюєте строго за інструкцією, — сказав Гейл тим тоном, яким говорять не до дітей, а до вибухонебезпечних речовин. — Жодної самодіяльності. Жодних творчих гіпотез. Жодних «а я подумав, так буде швидше». Портере, я зараз дивлюся конкретно на вас не тому, що виділяю вас як особистість, а тому що хочу прожити цей день без службових пояснювальних.

Увесь клас, звісно, тихо зареготав, і Нейтан теж криво всміхнувся, хоча вже тоді відчув неприємне передчуття. Коли вчитель заздалегідь виділяє тебе за прізвищем, це майже завжди означає, що Всесвіт — навіть якщо ще не буквально — уже щось проти тебе замислив.

Лабораторні Нейтан не любив із тієї простої причини, що там не можна було відсидітися в загальному тумані. На контрольній можна щось угадати, на усній відповіді — тягнути час розумним виглядом, у творі — тиснути обсягом, але лабораторна вимагає від людини жахливої речі: послідовності. А послідовність була не його жанром. Його думка рухалася ривками. Він міг раптово вхопити суть, але майже ніколи не хотів поважати шлях до неї. Через це він часто помилявся не тому, що був дурний, а тому, що йому здавалося принизливим робити все повільно й правильно, якщо можна зробити швидко й навмання.

До середини уроку стало ясно, що настрій у нього псується остаточно. По-перше, Гейл двічі зробив йому зауваження. По-друге, Лора Беннет, яка сиділа через стіл, уже встигла все зібрати, налаштувати й записати половину спостережень із тією спокійною сумлінністю, яка самим своїм існуванням ображає будь-якого трієчника. По-третє, Метт, замість допомагати, пошепки відпускав коментарі, від яких ставало тільки гірше.

— Ти не з того боку тримаєш, — сказав Метт у якийсь момент.

— Сам знаю.

— По тобі не видно.

— Відчепися.

— Я просто не хочу знову лягти обличчям у підлогу, як минулого разу.

— Це було один раз.

— Один раз із хімією. З фізикою було два.

Нейтан не відповів. Він просто стиснув зуби й продовжив. Найбільше у світі йому зараз хотілося зробити все правильно, швидко й без принизливих підказок, але саме в такі моменти руки чомусь починають жити власним дрібним мстивим життям. Щось не фіксувалося, щось трохи йшло вбік, показники стрибали, а містер Гейл, звісно, опинився поруч саме тоді, коли нічого не виходило.

— Портере, — сказав він, дивлячись на установку поглядом лікаря, який уже зрозумів, що пацієнт брехав про симптоми. — Ви пропустили важливий етап.

— Який ще етап?

— Той, який я повторив тричі й вивів на екран.

— Там було дрібно.

— Дивовижно. У класі тридцять людей, і тільки вам одному текст здався дрібним.

— Ну, може, решта просто вдає, що зрозуміла.

— Можливо. Але саме ви зараз стоїте в небезпечній близькості до реального підтвердження власної версії.

Це було сказано спокійно, навіть надто спокійно, і клас знову тихо хихикнув. Нейтан відчув, як обличчя наливається тією сухою гарячою злістю, яка особливо часто приходить у школі: не великою дорослою люттю, а підлітковим приниженням, коли ти вже розумієш, що смішний, але ще не вмієш вдавати, ніби тобі байдуже.