Розділ 18

Ден

Я і сам не збагнув, як опинився біля під'їзду Ясмін. Ноги самі привели сюди. Обіцяв собі, що відпущу її, що залишу у спокої... Що, чорт забирай, зі мною коїться?

«Ну, раз уже прийшов, може, все ж варто поговорити? Розставити всі крапки над “і”?», - промайнуло в голові. «Ні, це погана ідея», - одразу ж заперечив собі. Якщо вона зараз просто прожене мене, стане легше. Я нарешті відступлюся, тож варто спробувати. Нехай потім шкодуватиму, але мушу зробити цей крок. Піднявшись на її поверх, я кілька хвилин не міг набратися сміливості. Порахувавши подумки до десяти, все ж рішуче натиснув на дзвінок. За дверима миттєво пролунав собачий гавкіт. Я аж відступив на крок. Помилився дверима? Чи вона переїхала? Двері відчинилися і на порозі з'явилася незнайома мила дівчина:

— Доброго вечора! А ви до кого?

— Я... е-е-е... Мабуть, помилився під'їздом, - видавив із себе. Цю дівчину я бачив уперше та й передпокій незнайомий...

— Ви, мабуть, до Ясмін? - посміхнулася вона. Вона пішла десь годину тому. Якщо хочете, можете зачекати на неї всередині.

— О, то ви знаєте Ясмін? А ви...?

— Я сусідка, Клара. Вона попросила посидіти з її собакою.

— Відколи в неї зʼявилася собака?! - здивувався я.

— Відсьогодні, як вона мені сказала.

— То я можу увійти?

— Так, звісно, проходьте!

Зайшовши до квартири, я зрозумів, що змінилася не лише сама Ясмін — помешкання теж стало геть іншим. Я відчув раптову ностальгію. Скільки вечорів ми провели тут разом... Я пам'ятав кожен куточок цієї кімнати: як ми сиділи на старому дивані, загорнувшись у плед, як вона готувала мою улюблену каву, як сміялася з моїх безглуздих жартів. Колись тут усе дихало її теплом і тим особливим домашнім затишком, у який я мріяв повертатися щодня. Але зараз... Дорогий сучасний ремонт, нові стильні меблі... Тепер ця однокімнатка більше не виглядала бідною. Проте разом із цим усе навколо здавалося штучним, холодним і позбавленим душі. Того нашого світу більше не існує, і знищив його я сам...

На диво, цуценя з блакитними очима сприйняло мене спокійно. Воно жодного разу не загарчало, лише насторожено стежило за кожним моїм рухом із кутка, не поспішаючи підходити.

— Може, чаю? - запропонувала Клара.

— Дякую, але я мабуть, вже піду. Господиня повернеться не скоро... Ти можеш не казати їй, що я приходив?

— Це ще чому? - загадково примружилася дівчина.

— Я її... колишній. Не думаю, що вона зрадіє, дізнавшись про мій візит.

— О-о-о! Ну гаразд, як знаєш. А чого приходив тоді? - проникливо подивилась Клара.

— Сам не знаю, - зітхнув я. Блукав містом і якось опинився на її вулиці.

— Ой, ну все зрозуміло — кохання! Не лізтиму, це ваша справа.

— Дякую за розуміння. Я все-таки піду.

— Та як хочеш, - махнула вона рукою і увімкнула електричний чайник.

Тільки-но я ступив до дверей, як мале цуценя раптом вибігло наперед, заступило шлях і войовничо вишкірило зуби.

— Ей, ти чого?... Ану пропусти мене! - мовив я. Але варто було зробити крок, як знову чув загрозливе ричання.

— Ем... Здається, Роксі не хоче, щоб ти йшов, ха-ха! - розсміялася Клара.

— Та я вже бачу... Ну що, даси себе погладити, Роксі?

Я обережно простягнув долоню. Вона обнюхала мої пальці, трохи заспокоїлася і я ризикнув погладити її, вона лягла на спинку, щоб животик я також почухав.

— Здається, ти їй сподобався, - прокоментувала Клара.

— Мені все ж треба йти. Притримай її, будь ласка, а я швидко вискочу.

— Давай спробуємо.

Клара перехопила цуценя, і я швидко вислизнув за двері. Услід пролунало жалібне скавчання — так, ніби собака справді засмутилася через мій відхід. «Дивна вона якась... Чимось нагадує свою господарку», - промайнуло в голові. Згадавши Ясмін, знову стало тошно. На що взагалі сподівався, коли йшов сюди? Що вона кинеться мені в обійми? Наївний дурень. Сам усе зіпсував, а тепер треба навчитися жити далі… без неї. Повернувшись до себе, я просто впав на ліжко — повністю виснажений. Але думки не відпускали з ким і де вона та я більше не маю права це знати…

Ясмін

Новина про вагітність Ірен не полишала мене. Звісно, я розуміла, що колись це мало статися, але щоб так раптово... Втім, упевнена, у них із Арсеном усе буде чудово! Зайшовши до квартири, я одразу зустріла Роксі, яка вибігла в передпокій і підскочила до мене, вимагаючи ласки. Дивовижне цуценя! Ми лише перший день разом, а між нами вже виник якийсь особливий зв'язок. Ми будемо чудовими друзями.

— Ну що, як усе минуло? Все було тихо? - спитала я.

— Ну... так. А що могло статися? - ніяково збентежилася сусідка. 

— Ти щось приховуєш? - я підозріло подивилася на Клару і швидко поглядом просканувала квартиру. Усе наче було на своїх місцях. 

— Та ні, з чого ти взяла? Ну, я, мабуть, піду до себе. 

— Звісно! Дякую тобі величезне. 

— Та нема за що, звертайся!

Перевдягнувшись у домашній шовковий халат, я пройшла на кухню, щоб випити склянку води. Поведінка Роксі почала мене непокоїти: вона постійно сиділа біля вхідних дверей і жалібно скавчала, ніби когось чекала. Дивно... Вона що, встигла так прив'язатися до Клари?

Коли я лягла спати, Роксі одразу вмостилася поруч.

— Ну що, моя маленька? Хочеш зі мною спати? Я не проти, ходи сюди, - я лагідно поплескала по ліжку.

Пригорнувши теплий клубочок, я вже майже поринула в сон, як Роксі раптом знову почала плаксиво вити і побігла до дверей. Я не на жарт занепокоїлася. Що з нею? Можливо, вона ніяк не може звикнути до нового місця? Заснути мені так і не вдалося, а мені ж зранку на роботу! І це при тому, що вчора я і так відпросилася раніше.

Світанок застав мене абсолютно знесиленою. Потрібно було з'ясувати, що відбувається, бо довго в такому режимі я не витримаю. Година була рання, але совість мене не гризла — Клара вчора поводилася справді дивно. Може, з собачкою щось сталося, поки мене не було, а вона приховала?