Розділ 17

Ден

Після того, що сталося вранці в офісі, ми з Арсеном опинилися в напівтемному барі. Я сидів біля стійки і не знав, що сказати — усі думки були зайняті Ясмін. Вона так змінилася! Зі звичайної милої дівчини вона перетворилася на розкішну, впевнену в собі жінку. Від усвідомлення, що зараз на неї в офісі заглядаються інші чоловіки, я стиснув кулаки.

— Ей, що з тобою? Чого такий лютий? - запитав Арсен, повільно допиваючи свій віскі з льодом. 

— Та нічого... Замислився про своє. 

— Про Ясмін? 

— Так, - похмуро відрізав я. Ти бачив її взагалі? Вона ж просто божественна! Я лише за голосом її впізнав... Ледь утримав себе, щоб не кинутися до неї, вдавав повну байдужість. Від моєї колишньої Ясмін залишився хіба що голос. І що мені тепер робити? Я ж планував просто приїхати закрити робочі питання, аби вона мене більше не бачила.

— Дене, у тебе є наречена. Забув? - суворо нагадав Арсен. Ти знаєш, як Ясмін настраждалася через тебе? Вона місяць сльози проливала! А після того, як виплили у мережі фото «закоханих»... Саме після цього вона змінилася повністю. Я її сам перші тижні не впізнавав. 

— Припини! Ти ж прекрасно знаєш, що це фото з Олівією — лише фікція! Зіграна вистава для інвесторів. Чи ти забув, чия це взагалі була умова? Думаєш, я щасливий від такого розкладу?

— Дене, я знаю, на яку жертву ти пішов заради нашої компанії, - зітхнув Арсен, стискаючи склянку. І повір, я тобі за це довіку вдячний. Думаєш мені легко? Ти змусив мене поклястися, що Ясмін ні про що не дізнається, бо батько Олівії рідкісний покидьок. Ти сам вирішив мовчати, щоб захистити її. І будь реалістом... Вона пройшла через пекло. Навіть якщо ти завтра розкриєш їй усю правду — не думаю, що вона пробачить. Забудь її. Так буде краще для вас обох. Цей контракт нас витягне на новий рівень. Ти хоч розумієш, які це божевільні гроші?

— Та плювати я хотів на всі ті гроші! - вибухнув я, стишуючи голос, щоб не привертати уваги. Мені огидне життя без Ясмін! Я думав, що я зможу викинути її з голови, але нічого не виходить... А ця Олівія липне до мене, лише дратує. Мені все це огидно! Чому саме я мав ставати цією «козирною картою»? У нас є Майк — самотній, багатий, чому не він?

— Припини істерику, - відрізав Арсен. Ти сам знаєш чому. Ти моя права рука і майже брат. Олівії потрібен був саме ти — успішний, харизматичний, віцепрезидент компанії. Її батько чітко сказав: тільки Ден, або угоди не буде. 

— І як мені жити далі? Цей контракт... Як мені терпіти цю фіфу далі?

— Наш план незмінний, - спокійно пояснив Арсен. Зіграємо весілля, отримаємо інвестиції, вийдемо з-під їхнього тиску і через пів року розриваємо контракт за домовленістю. Ти станеш вільним птахом і з грошима. Олівія теж не дурна, веде свою гру заради статусу. Думаєш, ти в неї один такий? Вона з тими, від кого є користь її батькові, не накручуй себе. 

— Такий собі з тебе психолог... Я сам усе розумію. Але ти ж бачив Ясмін! Як таку можна забути? 

— Та-а-ак, вона дійсно стала вражаючою, змінилася до невпізнаваності. Та чого ти знову нахмурився? - спитав Арсен. 

— А в неї... є хтось? Ти знаєш? - з напругою в голосі спитав я. 

— Та звідки мені знати? Але навряд чи. Вона постійно в роботі. Один наш молодший менеджер намагався підбивати клини, але вона його одразу відшила. Більше нічого не знаю. 

— Мабуть, краще справді триматися від неї на відстані…- пригнічено мовив я. 

— Оце правильне рішення. Налити ще?

— Давай.

Ввечері, повернувшись до своєї порожньої квартири, я почувався жахливо. Випив міцної кави і вирішив вийти прогулятися. Тихе нічне місто завжди трохи допомагало провітрити голову.

Ясмін

— Красуне, пора дати тобі ім'я! - посміхнулася я, заглядаючи в блакитні очі цієї маленької бешкетниці. Боня? Джессі? Роксі?

Цуценя радісно гавкнуло і активно замахало хвостиком.

— О-о-о, тобі подобається імʼя Роксі? Моя дівчинка! Ну тоді будеш Роксі. Ходи їсти!

Поробивши побутові справи та насипавши корму Роксі, я раптом згадала про Ірен. Ми ж домовилися зустрітися в кафе о сьомій вечора. Хоч заклад і дозволяв з тваринами, брати з собою малечу я не хотіла — Роксі відволікала б нас від розмови, та й залишати її саму в квартирі ще зарано. Поміркувавши хвилинку, я набрала сусідку:

— Привіт. Ти не дуже зайнята? 

— Привіт! Та ні, а що таке?

 — Не посидиш трішки з моєю собакою? 

— У тебе є собака? З яких це пір? - здивувалася вона. 

— Відсьогодні. Ну то як, виручиш? 

— Добре, без проблем. На котру годину? 

— На зараз, я скоро виходжу, дочекаюсь тебе. 

— Домовилися, - відповіла Клара.

— Спасибі велике, з мене призові смаколики для твого пса, - подякувала я.

Клара — моя сусідка, живе одна і теж має собаку. Ми не те щоб близько товаришували, але завжди виручали одна одну в разі потреби.

Збираючись на зустріч, я швидко глянула на себе в дзеркало: «Ох, ну й королева... Коли це зі мною сталося? Взагалі себе не впізнаю». Погладивши Роксі, я зустріла сусідку на порозі:

— Ось ключі від квартири, почувайся як вдома, я ненадовго! - мовила я і спустилася під підʼїзд.

«Міні Купер» Ірен вже чекав біля під'їзду. Зачинивши дверцята, я міцно обійняла подругу:

— Ну, як ти? Вітаю з новим авто!

— Дякую! А ти як після ранку в офісі? Але, бачу, світишся.

— Не будемо про офіс...я взяла собі цуценя з притулку! Ти ж знаєш, як давно я мріяла про собаку!

— Вау, це круто! Як назвала?

— Роксі. Ну все, поїхали, бо я страшенно хочу щось випити і розслабитися після сьогоднішнього!

— Ха-ха, ти зовсім не змінилася! - розсміялася Ірен.

Під'їхавши до нашого улюбленого кафе, я відчула легку ностальгію — навіть не пам'ятала, коли була тут востаннє. Ми сіли за віддалений столик. Ірен поводилася якось дивно: нервово крутила серветку в руках і не наважувалася почати розмову.

— Ясмін... Я покликала тебе не просто так, - нарешті мовила вона, насупившись. У мене є проблема... Точніше, не проблема, а новина. Навіть не знаю, що тепер робити.