Розділ 14

Я збиралася в театр і досі не могла в це повірити, адже раніше не відвідувала таких заходів і дуже хвилювалася. Усе це здавалося якоюсь дивовижною казкою, у яку я випадково потрапила. Накрутила волосся м'якими хвилями, зробила виразний вечірній макіяж, взула туфлі з тонкою застібкою на підборах і замилувалася собою в дзеркалі. Відображення здавалося мені майже чужим — з нього дивилася впевнена, вишукана дівчина, а не звичайна офіціантка. На годиннику 17:30, є ще пів години до виходу, аби чимось себе зайняти, тож вирішила зателефонувати Ірен:

— Привіт, як ти?

— Сумую за тобою і нашими посиденьками... Будинок то розкішний, але для однієї мене завеликий. Арсен виконує свої обіцянки проводити час разом, але бізнес сам себе не зробить. Зате я вже роблю перші закупівлі колекцій одягу на продаж. А у тебе як справи?

— А я йду сьогодні в театр із Деном, - випалила я емоційніше, ніж хотіла.

— Ого, це щось новеньке. Невже ви більше не сперечаєтеся?

— Наче ми тільки це й робили! - закотила очі я. Поки все настільки чудово, що здається втріскалась по вуха, - з посмішкою зізналася.

— Це прекрасна новина, я дуже рада за вас обох. Мушу бігти готуватися, хочу влаштувати романтичну вечерю при свічках для Арсена.

— Звісно, поговоримо пізніше. Гарного вечора.

Глянувши останній раз у своє відображення я вийшла з квартири. Чекала на авто на вулиці, нервово поправляючи виріз на сукні. Хвилин через п’ять під’їхала вже знайома мені машина, з якої вийшов Ден у смокінгу з розкішним букетом в руках. У вечірньому світлі ліхтарів він мав вигляд як чоловік з обкладинки глянцевого журналу.

— Це тобі, моя леді. Ти неперевершено виглядаєш, хоча я більше люблю, коли ти без макіяжу.

— Та ну, мені здається, макіяж не може зіпсувати. Квіти неймовірні, дуже дякую, - сказала я, вдихаючи аромат троянд.

— Кажу просто те, що думаю.

— Ну все-все, не заперечую.

Ден відчинив мені дверцята машини, і ми рушили. Деякий час їхали мовчки. Мені вже здалося, що той піднесений настрій, який вирував у мені ще десять хвилин тому, починає згасати, як Ден порушив тишу:

— Я мушу тобі дещо сказати, - засмучено сказав хлопець не зводячи очей від дороги.

— Кажи, - насторожилася я.

— Розумію, що маю попередити тебе, сам дізнався лише сьогодні про все остаточно.

— Не тягни, Дене, що сталося? - я сиділа вже біла як полотно, перебираючи в голові найгірші сценарії.

— Через три місяці я їду за кордон у робоче відрядження...до Європи.

— Що? Тобто ти мене покинеш? - завмерла, боячись вдихнути.

— Звісно ні, навіть не думай про таке, - швидко заперечив він, міцно стискаючи мою руку. Його пальці переплелися з моїми, віддаючи теплом.

— І наскільки ти їдеш?

— На місяць або два, але сказати точно поки не можу. Потрібно особисто владнати юридичні питання з поставками та запустити новий склад. Але є й хороша новина: Арсен їде зі мною, тому ви з Ірен проводитимете багато часу разом.

— А Ірен знає?

— Мабуть ще ні. Він зовсім не хоче їхати, тим паче залишати Ірен навіть на короткий час.

— Оце так новини...- настрій зник повністю.

Він залишить мене на невизначений термін і так спокійно про це говорить... Так, досить думати про погане, у нас є ще цілих три місяці, які ми точно проведемо разом. Я зроблю все, щоб цей час був для нього незабутнім.

— Ти чому притихла, люба? Я ж не назавжди, я обов’язково повернуся. Ми будемо разом. Обіцяю.

— Добре, що ти сказав про це зараз, а не поставив потім перед фактом.

— Ти що, я б не зміг поїхати мовчки! Ти моя радість, ти робиш мене живим. І неважливо, скільки часу ми знайомі.

— Тобто ми просто «знайомі»? - тільки зараз я зрозуміла, що ми навіть не зустрічалися офіційно. Виходить, я не маю на нього взагалі жодних прав. Думка про це боляче вколола.

— Ні, - трохи роздратовано відповів він. Ти моя, тільки моя, і ми пара. Я мав на увазі, що вже просто не уявляю свого життя без тебе.

— Дене?

— Що? - коротко глянув на мене він.

— Я кохаю тебе, - зізналась я.

— Я тебе теж, - м'яко мовив він, зустрівшись зі мною поглядом, і ніжно поцілував тильну сторону моєї долоні.

Його зізнання, що почуття взаємні миттєво заспокоїло мене, а в животі оселилися метелики. Приїхавши на місце, Ден галантно допоміг вийти з машини, взявшись за руки ми попрямували до входу. Ще з вулиці театр просто «пахнув» розкішшю: величезна будівля, прикрашена архітектурними елементами, викликала захоплення. А всередині було ще краще — дивовижний золотавий інтер’єр із чудово підібраними меблями, кришталеві люстри та картини створювали особливу атмосферу. Я відчула себе заможною пані, яка щодня відвідує такі місця. Ден узяв мене під руку, і ми пройшли до зали, де почалося справжнє диво. Вистава вразила мене: актори просто танцювали, але без слів передавали неймовірно глибоку історію.

— Ну що, тобі сподобалося? - запитав Ден після фіналу, з посмішкою спостерігаючи за моїм захопленим обличчям.

— Ти ще запитуєш? Я в захваті, тепер хочу сходити на всі можливі вистави! 

— Я радий, що ти так відреагувала, бо боявся, що тобі буде нудно.

— Тепер до мене?

— А ти запрошуєш?

— Ну виходить, що так, - посміхнулася я.

— «По машинам!» - жартівливо вигукнув він, згадуючи мем.

Ми приїхали додому, але я була напружена, як струна. Серце прискорено стукало в передчутті чогось важливого та особливого. Поставила букет у вазу з водою, Ден допоміг накрити на стіл легку вечерю, яку я приготувала ще вдень для цього вечора, дістала пляшку вина і почала розмову:

— Ти поїдеш... і невідомо наскільки.

— Ми ж це обговорили: я повернуся. Можливо, навіть раніше. Арсену теж не до вподоби ця поїздка, може, він найме когось зі своїх людей, щоб вони закінчили все за нас.

— А чому він взагалі не може відправити когось замість вас?

— Кохана моя... У міжнародному бізнесі такі рішення ухвалюються особисто. На етапі підписання партнерських угод перші особи компанії мають зустрічатися сам на сам, а не через посередників, сама повинна розуміти. Тим паче, коли на кону сума в три мільйони фунтів.