Розділ 13

Одного дня після роботи я вирішила влаштувати шопінг. Коли я востаннє оновлювала гардероб — відповісти важко. Я зайшла в перший-ліпший магазин та почала приміряти все, що впадало в око. Врешті купила чорний комбінезон, блакитні джинси, пару базових футболок і гольф. Але на виході побачила сусідній магазин із вечірньою сукнею у вітрині. Вона була мого улюбленого фіолетового кольору, з відкритою спиною та високим вирізом уздовж від стегна з чорними мереживними вставками на рукавах. Я не змогла пройти повз, тому приміряла одразу. Хвилювалася, щоб влізти в неї, оскільки мої форми завжди заважають носити те, що подобається. Але вона ідеально підійшла! Я була в захваті і не могла відвести погляду від дзеркала. Сукня шикарна, але коштує чимало, та й одягнути нікуди. Що робити? Заплатити останні гроші за сукню і не їсти тиждень до зарплати чи почекати, поки її хтось інший купить? Тяжко зітхнувши, я провела пальцями по прохолодному шовку та вирішила, що носити її не буду, тому це безглузда покупка. Настрій був зіпсований, додому повертатись в пусту оселю не хотілося. Ден на роботі, Ірен зникла з мого життя... Що я раніше робила стільки часу в самотності? Взагалі мені ніколи з собою наодинці не було сумно, завжди було чим зайнятися. Але останнім часом самій у квартирі мені було некомфортно в тиші. Щойно я взяла телефон до рук, щоб перевірити повідомлення, на екрані висвітився невідомий номер. Я піднесла слухавку:

— Де ти зараз? - спитав вимогливий голос.

— Хто це? - здивовано запитала я.

— Це Арсен. Я повинен з тобою поговорити.

— Я в центрі на Оксфорд-стріт. А що сталося?

— Чекай там, я за тобою приїду.

Що це було? Що йому потрібно? Ден розповідав, що я можу його більше не боятися, але тривога не відпускала від його владного тону. Поки думки в моїй голові крутилися, приїхав уже знайомий чорний позашляховик. Мотор важко загув, зупиняючись біля тротуару.

— Сідай у машину, поговоримо. Не бійся, я не старі образи приїхав обговорювати, - спокійно сказав Арсен, відкривши мені двері зсередини.

— Навіщо я тобі потрібна? - запитала я, обережно сідаючи в машину та застібаючи ремінь безпеки.

— Ірен у мене вдома. Ви повинні помиритися, ти в неї єдина подруга. Вона без настрою цілодобово, нічого вдіяти не можу. Що взагалі у вас там сталося?

— Я сама не встигла зрозуміти. Вона розповіла про тебе, що ви бачилися і ти покликав її на побачення... От я і злякалася та сказала, що вірити тобі ще зарано. Щось у цьому дусі, - опустила голову я, боючись сказати вголос те, що про нього наговорила Ірен.

— Зрозуміло. Вона в той день прийшла на побачення з валізами... Я, звісно, не тисну, але хочу, щоб вона знову була собою і не сумувала. Я тебе теж розумію…ти мене не знаєш, і наше знайомство приємним не було. Але Ірен ненавидить, коли критикують її вибір. Вона запальна просто, шкодує, що так погарячкувала.

— Ти розумніший, ніж здаєшся, - з легкою посмішкою сказала я, відчувши, як напруга поступово спадає.

— Ти теж не дурна, прийму за комплімент твої слова. Їдемо зараз до мене. Може, Ірен сама піде тобі назустріч, але вона горда, краще почни ти, бо бачити її такою більше не в моїх силах.

— Ох... Виходить, вона після нашої сварки майже цілий день блукала містом одна з тими валізами? Бідна... Я теж мушу вибачитися перед нею, - видихнула я. А ти не знаєш, де Ден?

— Мабуть, в офісі. А що?

— Та просто не писав цілий день, тому й запитала.

— Що, у вас усе серйозно? - посміхнувся чоловік, швидко глянувши на мене.

— Ну, здається, у нас усе взаємно, - зніяковіла я.

— Та я зрозумів, що ти зачепила його ще тоді, вперше за клубом...

— Вибач, що я вистрілила... Я думала, ти п'яний збоченець і загрожував Ірен. Давай про це забудемо. Що ти за це хочеш?

— Та заспокойся ти, нічого мені не треба. Але ти молодець, таких вірних подруг в Ірен ще не було.

— Взагалі-то, ми тільки після цього випадку стали подругами, - підсумувала я.

— Бач як! Якби не я, у твоєму житті не було б ні Ірен, ні Дена.

На ці слова я не хотіла відповідати, але він і так знав, що це правда. Може, усе склалося так, як мало бути, здається, він дійсно не такий поганий, як я думала.

Ми під'їхали до шикарного триповерхового маєтку у елітному районі на околиці Лондона.

— Ого, чудовий будинок! - не втрималася я.

— Дякую, старався, - відповів той з гордістю, проводжаючи мене до входу.

Всередині житло вражало ще більше, ніж зовні — це була справжня сучасна розкіш. Під ногами поблискував світлий мармур, а високі стелі і панорамні вікна створювали відчуття неймовірного простору. Дорогому інтер'єру додавали стилю м'які сірі й бежеві тони. З одного боку була простора вітальня з великим шкіряним диваном біля каміна, а з іншого — сучасна кухня з великим столом-островом посередині. «Виглядає все саме так, як любить Ірен», - подумала я. І саме в цей момент на мармурових сходах зі скляними перилами з'явилася вона.

— Ясмін? Ти що тут робиш? - здивовано, повільно спускалася Ірен з другого поверху.

— Ну, ви поговоріть, а я машину зажену в гараж, - сказав Арсен і зник за дверима.

— Я... тут... е-е-е... вибачитися наважилась, що наговорила всякого та і занадто сунула ніс у твої справи. Може, мир? - простягнула мізинець я.

— Ох, Ясмін, це ти пробач, що я така імпульсивна! - налетіла і обійняла мене Ірен.

— Оце так будинок! Я так зрозуміла, до мене жити ти не повернешся?

— Розумієш... з тобою жити чудово, але я хочу жити з Арсеном, у нас наче все добре складається. Не ображайся на мене за мій вчинок, я просто стала в оборонну позицію захищаючись та вибачитися першою було соромно.

— Я на тебе зла не тримала ні хвилини. Але тепер в гості будеш заходити? 

— О та, звісно! Куди я без тебе, ти ж моя найкраща подруга!

— Ти в мене теж найкраща, - посміхнулась я.

— Ходімо, я будинок покажу, тут стільки всього!