Розділ 10

— Що сталося? - запитала я, мій голос прозвучав занадто дзвінко не звикнувши до тиші.

З натовпу виринув Арсен, він побачив Ірен та цілеспрямовано попрямував до нашого столика. Коли він нас знайшов, миттєво музика знову залунала з колонок та вимкнулось світло. Він почав швидко підійматися нагору сходами:

— Ось я і знову знайшов тебе, ходімо зі мною, нам дуже треба поговорити.

— Нікуди вона з тобою не піде! - я зробила крок вперед, закриваючи подругу.

— О, це ти, та божевільна, - оскалився Арсен. Думаєш, я забув твою витівку? Скажи спасибі Дену за те, що я не закопав тебе десь у передмісті!

— А я дивлюся, ти хочеш повторення? Швидко ж ти зализуєш рани.

— І що ти зробиш просто тут, серед купи свідків?

— Я напишу заяву за переслідування і тебе закриють надовго, - спокійно і загрозливо сказала я, хоча все всередині стискалось від жаху перед цим велетнем.

— Заспокойтеся ви обоє! - у паніці викрикнула Ірен.

— Арсене, послухай мене! Відпусти все, що було між нами! Ми спробували — у нас нічого не вийшло. Забудь мене, дай мені жити спокійно!

— Моя кохана дівчинка, ти будеш моєю, дай мені просто ще один шанс, давай вийдемо на вулицю та поговоримо, - схопив за лікоть він Ірен.

І тут, між нами і Арсеном виріс високий силует. Ден.

У мене перехопило подих. Я застигла, не в змозі відвести очей. Дика хвиля накрила мене усвідомлення, як же сильно я за ним скучила. Як і завжди, він з'явився саме тоді, коли був потрібен найбільше.

— Відпусти її, Арсене, - спокійним, але металевим голосом промовив Ден. Не роби дурниць, ми в людному місці ти вже наробив переполоху, навіщо ці проблеми.

— Дене, не втручайся! - гаркнув Арсен.

— Я все одно ніколи не стану твоєю, чуєш мене взагалі? - намагалась докричатися Ірен.

 — Арсене, зупинись, - Ден зробив обережний крок вперед. Ти просто лякаєш її. Заспокойся, ходімо зі мною. Вона тебе більше не любить хіба ти не чуєш? Ти знайдеш ще собі іншу і будеш щасливим.

— Та що ти в цьому розумієш? - огризнувся Арсен із гіркою усмішкою. Сам-то ще жодного разу в житті не закохувався!

На цих словах Ден повільно повернув голову. Його темні очі зустрілися з моїми. Погляд був важким, сповненим невимовної туги та явного захоплення.

— Так, ти правий, - твердо й тихо мовив Ден, не зводячи з мене очей. Що я взагалі можу в цьому розуміти...

Я важко видихнула. У моїй голові відлунням лунали його останні слова, як вирок. Скориставшись тим, що Арсен на секунду збився з пантелику від такої реакції друга, Ден різко вхопив його за плече і буквально силою потягнув у бік танцполу, вигукнувши нам через плече коротке:

— Йдіть. Зараз же.

Ми з Ірен не стали чекати, схопивши свої сумочки, вибігли з клубу крізь бічний вихід для персоналу, який Ірен помітила ще на початку вечора. Нічне лондонське повітря обпікало легені після задушливого залу. Нас обох тіпало — чи то від холоду, чи то від адреналіну. Ми піймали перше ж таксі, що зупинилося на виклику. Усю дорогу до нашого району панувала тиша. Ірен міцно стискала мою долоню, а я дивилася у вікно на розмиті вогні нічного міста. Голова розривалася від протиріч: Ден з'явився, щоб захистити, але його слова... його погляд... Якщо йому байдуже, чому він дивився на мене ТАК? Коли ми нарешті піднялися до нашої квартири й зачинили двері на всі замки, Ірен без сил опустилася на пуф у коридорі і закрила обличчя руками.

— Пробач мені, Ясмін... це все через мене, - тихим, надламаним голосом мовила вона. Якби не Ден...

— Ти не винна, - я сіла поруч і обійняла її за плечі. Головне, що ми в безпеці. Але Ірен... Ден знав, що Арсен буде там? Як вони нас вистежують так легко?

— Я... я не знаю, - Ірен підняла на мене розгублені очі. Може він впізнав клуб по фото, що я виклала, але там крім обличчя та диму нічого не видно…добре, що Ден не видав Арсену, що я мешкаю в тебе.

Я зняла підбори, які тепер здавалися важкими і пішла на кухню, щоб налити нам води. Руки все ще трохи тремтіли. Я згадувала кожну секунду зустрічі: злого на мене Арсена, високий силует Дена його металевий голос і цей останній погляд...

Раптово тишу квартири розрізав різкий дзвінок мого телефону.

Ми з Ірен переглянулись. Екран світився. Це був той самий невідомий номер, з якого три тижні тому прийшло повідомлення. Серце провалилося кудись у п'яти. Я тремтячим пальцем провела по екрану й піднесла слухавку до вуха, так і не наважуючись сказати «алло».

— Ви вдома? З вами все гаразд? - пролунав у слухавці, прискорений голос Дена. На задньому плані чувся шум автомобільного двигуна.

— Так, ми вдома. Все в порядку... - хрипло відповіла я від сухості в горлі. 

— Не виходьте більше нікуди сьогодні. Арсен лютує, що я йому завадив і дозволив вам втекти. 

— Навіщо ти це робиш? - не витримала я, і мій голос зірвався показуючи всі приховані емоції. Навіщо ти приходиш, рятуєш, дивишся на мене так, ніби... а потім пишеш прощальні смс і зникаєш? Чому ти просто не даси мені спокою, влаштовуючи ці гойдалки? Як ти сьогодні з'явився в клубі?

На іншому кінці дроту запанувала тиша.

— Подивися у вікно, Ясмін, - тихо мовив він.

Я повільно підійшла до вікна вітальні і відхилила штори. Внизу, на протилежному боці нашої тихої, залитої ліхтарями вулиці, стояла знайома темно-синя «ауді». Біля капота, підперши плечем дверцята, стояв Ден із телефоном біля вуха. Його піднята голова шукала мій силует у світлі вікна.

— Я, простий дурень, не можу просто поїхати геть, коли бачу, що ти в небезпеці... - його голос у слухавці лунав так близько, ніби він стояв прямо за моєю спиною.

— Тоді піднімайся сюди, - мовила я твердо, відкидаючи всі сумніви та страхи. І поясни мені все особисто. Захисник.

Я скинула виклик, не чекаючи відповіді. Швидко кинула Ірен коротке: «Це Ден, він зараз підніметься, не бійся він один». Вона мовчки кивнула і пішла у спальню, зачинивши за собою двері. За кілька хвилин пролунав дзвінок. Я зробила глибокий вдих, відчинила двері і відступила вбік. Ден увійшов повільно, зняв куртку і пройшов за мною до кухні. Кілька секунд ми просто мовчки дивилися один на одного та Ден все ж порушив тишу: