Розділ 8

— А ти що тут робиш? - щиро здивувалася я, абсолютно не маючи бажання впускати Дена до своєї скромної оселі.

— Взагалі-то, за правилами етикету треба казати: «Проходь, будь ласка», - з чарівною усмішкою відповів хлопець. Я їхав неподалік від вашого клубу, вирішив заскочити, а вас уже немає. Ви що, сьогодні прогулюєте?

— Ха-ха, авжеж! Які це чорти тебе сюди принесли?

— Може, я все-таки увійду, чи ми так і будемо теревенити в дверях?

— У нас інші плани, - відрізала я, намагаючись перекрити собою прохід.

Проте Ден легко помітив крізь прочинені двері накритий стіл і здивовано підняв брову:

— У тебе що, побачення?

— Не твоя справа! - я вже збиралася зачинити двері просто перед його носом, як зі спальні, перевдягнувшись, вийшла Ірен.

— О, привіт! Чого ти в порозі стоїш? Заходь! - вигукнула вона.

Ден, не чекаючи повторного запрошення, спритно оминув мене і невимушено сів на стільчик біля столу, ніби був тут частим гостем.

— Навіщо ти його впустила? Я ж хотіла просто спокійно відпочити... - ображено мовила я до Ірен, схрестивши руки.

Подруга лише безтурботно усміхнулася і шепнула:

— Заспокойся. Виділи йому столові прибори, хай поїсть із нами, нічого страшного не станеться.

— Та ну вас обох! - буркотіла я під ніс, але все ж дістала додаткову тарілку, виделку та келих для нашого незваного гостя.

— Ну, наповнюй келихи, ти ж сьогодні кавалер за цим столом, - грайливо мовила Ірен.

— Ага, і все це за наш рахунок, - пробурмотіла я роздратовано, але свій келих усе ж підставила.

— Не хвилюйся, люба, наступного разу пригощаю я, - підморгнув Ден.

— Наступного разу не буде, навіть не сподівайся! І не називай мене так, у мене є ім'я, і я тобі ніхто. До речі, як там Арсен? Як його нога? Ти впевнений, що він не напише на мене заяву в поліцію?

— Не переймайся, йому зараз не до тебе. Цілишся ти, чесно кажучи, кепсько, лише трохи зачепила стегно. Скоро загоїться.

— Як для того, хто ніколи не стріляв у живих людей, я влучила чудово, - гордо мовила я.

— Все-все, не сперечаюся, - підняв він долоні у вданій капітуляції. Я ще навчу тебе нормально стріляти.

— Не треба мене нічому вчити! Захочу — сама потренуюся.

— Де? У великому місті просто серед людей? У голову всім цілитимешся?

Ірен прикрила рот долонею, стримуючи смішок слухаючи наш діалог.

— Дуже смішно! Місце завжди знайдеться.

— Та ти ж за місто ніколи й не виїжджала, життя не бачила, - усміхнувся Ден, розглядаючи мене з теплом у очах. От звозити б тебе на відпочинок на якийсь тропічний острів...

— Захочу — поїду сама. Не потрібні мені твої пропозиції!

— Як знаєш, вдруге пропонувати не буду.

Ден усміхнувся зробивши черговий ковток, долив у наші келихи залишки виноградного напою. Перша пляшка непомітно підходила до кінця: ми смакували вино повільними ковтками, закушуючи канапками, поки за вікном потроху згущалися сутінки. Розмова, попри постійні перепалки, поступово втрачала напругу.

— А давайте музику ввімкнемо? - запропонувала Ірен.

— Чудова ідея, - погодилася я. Сперечатися з Деном більше не було сил, а терпке вино нарешті почало приємно розслабляти тіло.

Ірен підхопилася й увімкнула на телефоні ненав'язливий плейлист, а потім перевернула порожню пляшку дном догори, показуючи, що всередині не залишилося ні краплі.

— Може, ще пляшечку? - проговорила Ірен, дивлячись на мене з надією.

— Я не проти, - з полегшенням мовила я. Мені справді хотілося повністю відключити мізки і відволіктися від усього, що сталося за останні дні.

— Воу, дівчата, зачекайте! Ще тільки половина восьмої вечора. Може, зробимо перерву? Он бісквіт стоїть, можна мені шматочок?

— Ти можеш не пити, а ми хочемо! До речі, це я пекла — пригощайся.

— Справді? Ти ще й готувати вмієш? - щиро здивувався хлопець, з апетитом відламуючи шматочок випічки.

— А ти додому не збираєшся? Погостював може і досить? - я знову спробувала випроводити його, відчуваючи, як від його присутності в моїй маленькій кухні стає надто тісно.

— Та ні, найцікавіше тільки починається. Я таке нізащо не пропущу!

Я лише закотила очі, що тут може бути цікавого — дивитися, які ми з Ірен п'яні в зюзю?

Випивши ще по келиху, Ірен увімкнула ритмічний трек і почала танцювати. Я й не здогадувалася, що вона вміє так пластично та граційно рухатися. Скориставшись тим, що подруга відволіклася, я вирішила розпитати Дена про те, що мене тривожило:

— Що Арсену взагалі потрібно від Ірен? Вони ж розійшлися нібито! Ти міг би йому якось пояснити це, щоб вона могла нарешті спати спокійно?

Ден трохи похмурнів, поглянув у свій келих і тихо відповів:

— Я казав йому. Але в нього якась залежність, він переконаний, що вона все одно буде з ним, хоч би як вона опиралася.

— Божевільний якийсь... А ви взагалі як познайомилися? Чому ти так за нього тримаєшся?

— Я вважаю його своїм старшим братом, - м'яко мовив Ден. У його зазвичай впевненому голосі вперше з'явилися вразливі нотки. Він опустив погляд на свій келих, повільно обертаючи його в долонях. 

—Мені було чотирнадцять, коли батьки загинули в автокатастрофі під Манчестером. Сестра мого батька зі своїм чоловіком швидко оформили опікунство, звісно ж, не з великої любові до мене, а заради нашої двокімнатної квартири неподалік від центру та виплат. Кілька років вони терпіли мою присутність, а щойно мені виповнилося шістнадцять, провели якусь брудну махінацію з опікунськими документами, замінили замки і просто виставили мої речі в коробках на вулицю. Сказали, що я їм ніхто і їм «нема за що годувати зайвий рот».

Ден гірко посміхнувся, ніби згадуючи той день і зробив ковток вина.

— Я тоді взагалі не розумів, що робити. Узяв якісь копійки, що залишалися в кишенях, купив на них пляшку дешевого джину й просто сів на зупинці біля залізничної станції. На вулиці був листопад, а я сиджу п'яний, замерзлий до кісток, і ловлю себе на думці, що краще вже заснути на тій лавці й не прокинутися. Саме тоді біля зупинки припаркувався чорний позашляховик. З нього вийшов Арсен, йому тоді самому було трохи більше двадцяти чотирьох, але він уже тримався так, ніби володів цим містом. Він не став кликати муніципальну службу чи читати мені моралі. Просто підійшов, вибив з моїх рук ту пляшку й запитав: «Ти що, зібрався здохнути тут як собака?». Я тоді сопливо виговорив йому все як на духу, а він вислухав, мовчки закинув мої речі в багажник і сказав: «З цієї хвилини ти працюєш на мене. Я зроблю з тебе людину, але якщо будеш нити — викину сам». Він дав мені дах над головою, їжу, змусив вчитися. Відтоді я завжди поруч із ним. Останні одинадцять років він був єдиним, хто в мене вірив. Арсен влаштував мене до себе у фірму, провів через усі найнижчі посади, навчив виживати, бачити людей наскрізь і вести бізнес у цьому жорстокому місті. Зараз все, що я маю - це завдяки йому. Він зробив для мене більше, ніж будь-хто в цьому світі. Тому, який би він не був я не можу його просто кинути.