Розділ 3

Ясмін

Я підбігла до Ірен, щоб та мені хоч щось пояснила. З нею ми особливо близько ніколи не спілкувалися, хіба що по роботі. Та й я думала, що вона не знайде спільної мови з такою, як я. Вона вся така вишукана, із заможної родини, висока, доглянута струнка білявка з карими очима та миловидним обличчям. Вона завжди мала багато уваги з боку чоловіків. Я ніколи не розуміла, чому вона пішла до нас працювати, тим паче за таку мізерну зарплатню офіціантки.

— Ти як? Він тебе скривдив? - промовила я, закутуючи її в своє пальто.

— Та ти все не так зрозуміла, він мені не нашкодить. Поліцію я не викликала, вона не допоможе, для таких, як він, закону не існує.

— А що тоді з одягом? - спитала я, поглянувши на її блузку з вирваними гудзиками.

— Це я так активно пручалася від його п'яного подиху, зіпсував мені ще форму, нахаба.  Він мій колишній, ми зустрічалися, коли я навчалася на останньому курсі універу, але я його покинула, бо він постійно був в роботі та дізналась деяку правду про яку говорити не хочу. Досі кохає, просив повернутися до нього таким дурним чином, довів мене до сліз лише.

— Хмм, оце так історія. Можна нескромне запитання?

— Давай, - насупила брови дівчина.

— А твої батьки про вас знають? Він помітно старший за тебе чи часто він так тебе схоплює після роботи?

 — Так, знають. Саме вони мене з ним і зводять, як цуцика, тому я влаштувалася в цей клуб і з'їхала від них. Планувала і далі ховатися, та ось він мене знайшов, - сумно зітхнула дівчина.

— То де ти зараз мешкаєш?

— Орендую кімнату в гуртожитку тут неподалік. Умови жахливі, таргани повсюду, але додому я зовсім не хочу, там ще гірше.

— Ми можемо пожити разом, у мене квартира тут неподалік, однокімнатна щоправда, але хоч не гуртожиток.

— А так дійсно можна? Я тобі не заважатиму, мені зовсім не зручно після сьогодняшнього та наодинці в думках теж залишатись зараз не хочу.

— Та ні, що ти! Будемо разом на роботу їздити, удвох навіть безпечніше. Місто велике, дурнів вистачає, а працюємо ми до глибокої ночі. Чесно кажучи, я втомилася від самотності й не проти твоєї компанії. Що скажеш?

— Так, ти маєш рацію. Тим паче, я підозрюю, що біля гуртожитку мене швидко знайде колишній. Іноді здається, що він взагалі ніколи не дасть мені спокою.

— Давай ми зараз підемо зберемо твої речі, а потім поїдемо до мене на квартиру. Поранений він зараз тебе вже не шукатиме по всьому місту та і мене не знає, буде безпечно.

— Якби не твій пістолет, може, і не шукав би. Тепер ще й у тебе можуть бути проблеми через мене, вибач, будь ласка, що так вийшло. Цікаво, як він там, я так розгубилась коли побачила кров, не знаю, що тепер буде тобі.

— Не хвилюйся і не вибачайся, я сама втрутилася, буду тепер розгрібати, - подумки, я уявляла себе за гратами та про це подумаю пізніше.

— Дякую, що заступилася. Я не очікувала, що ти здатна вистрілити в людину.

— Я сама була в шоці. Але це, швидше, від страху за наші життя. Або ти, або тебе.

— Згодна. Я від страху, мабуть, і літати зможу.

— Не виключено, що я, до речі, теж.

Від моїх слів Ірен усміхнулася. Яка ж вона все-таки вродлива, а я... часто без макіяжу, зростом сто шістдесят вісім сантиметрів, пухкенька на свій зріст, одним словом, повна протилежність Ірен. Єдине, що в нас спільного це двадцятирічний вік. Я здобула освіту економіста, але роботи за фахом не знайшла, чи, швидше за все, не дуже й хотіла. Живу в столиці у квартирі, що дісталася в спадок від батька, який передчасно помер, в нього раптово відірвався тромб. Мама тоді важко переживала втрату і зрештою виїхала за кордон на заробітки, щоб хоч якось утримувати нашу родину. Поки я росла з тіткою, мама зустріла там іноземця і вдруге вийшла заміж. Я тоді якраз досягла повноліття, тому щиро пораділа за неї. Наразі все наше спілкування обмежилося відеодзвінками. Загалом мені подобалося моє самостійне життя: я повернулася в батьківські стіни і влаштувалася на першу-ліпшу роботу, куди брали без досвіду. Але іноді так хочеться не обслуговувати нахабних багатіїв, піти в елітний салон краси, спустити там усю зарплатню і цілий день ніжитися в спа. Хоча, як то кажуть, мріяти не гріх.

Тим часом ми з Ірен дійшли до гуртожитку, хоч як це дивно, нікого стороннього там не було. Ірен полегшено видихнула, але мені здавалося, що за нами стежать. «Мабуть, у мене тепер параноя», - подумки сказала я собі. Спокійно зібрали речі. Я, звісно, очікувала, що в Ірен їх багато, але що аж настільки не здогадувалася. Замовили таксі, водій нам допоміг загрузити всі речі в салон та рушили на мою адресу. Приїхавши до квартири, я помітила дорогий незнайомий мерседес під під'їздом, але Ірен запевнила, що це не машина її колишнього, і я заспокоїлася. Проте відчуття, що за нами таки стежать, не відпускало. Ми попили чаю, подивилися телевізор, оскільки розмова особливо не клеїлася то вклались спати.

Я довго крутилася у ліжку, намагаючись заснути та це і не дивно, моє життя раптово почало крутитися з шаленою швидкістю, така насичена ніч... Мені без кінця згадувався «рятівник», мушу визнати, він вразив мене своєю витримкою, міг би прибити мене на місці, але швидко впорався з пораненим і просто поїхав. Повністю роздивитися його обличчя у темному провулку не вдалося, але силует закарбувався в пам'яті. Високий, під метр вісімдесят п'ять, міцної, атлетичної статури. Коротко стрижений брюнет із вугільно-чорними очима, які хижо поблискували в напівтемряві. У кожному його русі відчувалася прихована загроза, а цей проникливий погляд досі стояв у мене перед очима. Треба було хоча б спитати в Ірен, чи знає вона його і наскільки він небезпечний. Вийшовши на балкон, щоб подихати свіжим повітрям і заспокоїтися, я раптом побачила внизу той самий «мерседес». Серце важко загупало в грудях. Мабуть, нас усе-таки вистежили... Я ж відчувала, що за нами стежать! Тепер треба бути втричі обережнішими. Добре хоч, що я живу на п'ятому поверсі не полізуть же вони прямо у вікно?Поки я прокручувала в голові найжахливіші сценарії, знову опустила погляд вниз і зрозуміла, що машина вже зникла. Може, у мене від нервів уже просто дах їде і я сама себе накрутила?