ЕПІЛОГ

Місто прокинулось під шум дощу. Вулиці вкрилися дрібними плямами води, краплі стукали по дахах, а вітрила рухливого натовпу майоріли різнокольоровими парасолями, немов флагами невидимих кораблів. Я зайшла в маленьку кондитерську на розі своєї вулиці, щоб ненадовго заховатися від дощу, випити чаю, подивитися на виставку тістечок і хоча б на десять хвилин забути про терміни, звіти та безлику метушню, яка вже душила мене.  Кафе було затишне. Музика гула приглушено, запах цукру та свіжої випічки огорнув її, як теплий плед восени. Я замовила чай і шоколадний тарт, і коли повернулася від лічильника, щоб знайти собі місце, помітила його - Максима, і була чесно в шоці.

Він сидить у кутку, тримає в руках велику чашку капучино, перед ним — блокнот, у який він щось записує. Навіть не помітив її. Я замерла на місці немов закамяніла статуя. Не тому, що не хотіла його бачити. А тому, що... серце раптово закалатало так, наче від минулої ночі між нами не минуло кілька місяців. Я могла пройти повз. Могла сісти подалі. Але замість цього підійшла.

— Привіт, — сказала тихо.

Він підняв очі. Спочатку здивувався, потім усміхнувся.

— Привіт. Як ти тут?

— через Дощ. а Ти?

— Те саме. Та й завжди любив це кафе. Тут добре працюється

Я подивилася на блокнот, який він відразу закрив.

— що Працюєш?

— Ні. Це особисте.

— Особисте? — підняла брову.

— Так. Як спогади, які не хочу загубити.

• та невже 
• саме так!

Він витріщився на мене довше, ніж міг би.

— Сідай, — сказав просто. — Чай доп’ємо разом.

Я сіла. Без зайвих слів, без обіцянь. Обійшлися без питань типу «Як справи?» чи «Що нового?». Усе це було зайве. Бо кожен знав, що найважливіше — не те, що сталося після них. А те, що сталося між ними.

— Як твої хлопці? — раптом запитала я.

Він злегка всміхнувся:

— Наскільки я знаю Все ще встигають першими під душ. Але принаймні зараз не лишають після себе чого небудь.

— кросівки дівчат теж  вже не пахнуть пустелею.

— Радий чути.

— А холодильник?

— Поділений. Як ООН, точніше у кожного свій, ми ж живемо не разом

Потім ми сміялися. М’яко, наче ніколи не розлучалися. Чай охолонув. торта вже не було. 

— Знаєш Я не планувала тебе бачити, — сказала я.

— Я знаю. Саме тому це вийшло гарно.

— А що далі?

— Нічого. Або все. Залежить від нас.

Я Дуже уважно  подивилася на нього. На ці слова. На те, як легко він їх вимовив.

— То ти… хочеш почати знову?

— Якщо ти не проти домовлянь.

— Які умови?

— Перше: жодних графіків для душу.

— ну про таке поки мова не  йде, - сказала я і промовила  далі - Друге?

— Жодних ковбасок поверх моїх помідорів.

— Гаразд, але це теж зараз не в тему, що ще?.

— Що ще?

• ну так

—  а тобі мало?

• все що ти назвав це не серйозно, тому давай серйозно - сказала я 
• гаразд тоді Не треба боятися говорити. Навіть якщо це суперечка.

— добре - відповіла я 

Далі закінчивши з чаєм, оплативши рахунок ми вийшли разом. Дощ уже перестав. Небо злегка посвітліло, навіть була райдуга. Трохи нервово  я поправила сумку на плечах.

— Куди тепер? — запитав Максим.

— Не знаю. А ти?

— Якщо ти не маєш планів, то можемо просто піти куди-небудь. Разом.

Вона подивилася на нього, трохи збентежено, трохи радісно, але з осторогою.

— Гаразд. Але з умовою.

— Якю?

— Цього разу — без суперечок про “гарячу воду”.

— Не обіцяю, — засміявся він. — Я людина з принципами.

І ми  пішли. Не назад до минулого, яке вже не змінити. А тільки вперед — до того, що могло стати їхнім майбутнім, а яким не знає ніхто..

                                                                КІНЕЦЬ