РОЗДІЛ 7

НАСТЯ. 

Після промови, коли сонце повільно почало хилитися до обрію, усі розійшлися по-своєму — хто за фотоапаратом, щоб встигнути зробити ще кілька знімків на фоні моря, хто просто пішов відпочити під тінню густого платана, а ми з дівчатами вирішили ще раз прогулятися містечком.

Вузенькі кам’яні вулички накруги сповнювалися легким запахом солоного моря, сміхом туристів, які ще не хотіли прощатися з цим дивовижним днем, і лагідними акордами гітари, що долітали з одного з затишних кафе. Сонячне світло переливалося на фасадах будинків, ніби намагалося затримати цей момент хоча б ще трохи довше.

Ми зайшли в маленький сувенірний магазинчик, де на полицях вишикувалися кольорові черевики-петельки, мушлі на шийки, браслети з ракушок і безглузді прикраси, які потім забудеш, але купиш із задоволенням. Ми жартували, примірювали собі один одному різні безглуздості, реготали, обговорювали плани вечора, поки господар магазину, старший чоловік із доброзичливою посмішкою, лише головою хитав, наче казав: "Такі дні завжди залишаються в пам'яті". І ось так, невпевнено й легко, день перетекла у вечір. Ніхто цього не помітив — ніби хтось непомітно для нас перевернув сторінку дня, і тепер уже на обрії з’явилася темрява, що обіцяла нові таємниці.

Увечері я вирішила трохи самотності. Вийшла на пляж, де вже не раз раніше насолоджувалася морем, але тепер, напевно, востаннє цього тижня. Пісок ще тримав тепло денного сонця, але вітер вже приніс із собою нічну прохолоду. Хвилі спокійно накочували на берег, ніби прощалися з берегом, з кожним рухом залишаючи на піску білу піну, що мерехтіла, як зірочки. Сонце занурювалося в воду, фарбуючи горизонти в теплі золотисті й рожеві барви, наче останній акорд перед фіналом. Я сіла на пісок, обхопила коліна руками і замислилася. Хотілося хоча б хвилинку лишитися одній — серед шуму моря, свисту вітру і своїх думок. Але... мені не вдалося довго залишатися на самоті.

Несподівано поруч із м'яким шурхотом піску опустився Максим. Він не намагався говорити голосно — просто сів трохи осторонь, ніби не хотів порушити цю тишому. Довгі секунди він мовчав, лише дивився на море, і лише через кілька моментів тихо мовив:

— Гарно тут… Жаль, що цей тиждень закінчився, і пора повертатися до реальності.

Я трохи всміхнулася, все ще дивлячись удали, відчуваючи, як вітер торкається моїх волосся.

— Так, — коротко відповіла я, намагаючись тримати голос нейтральним, хоча серце вже почало битися трохи швидше.

— Але чомусь не хочеться… — тихо мовив він, і в голосі відчувалося щось більше, ніж просте сумування за відпусткою. Це було щось особливе, наче він говорив не тільки про місце, але й про те, що сталося між нами протягом цих днів.

Я подивилася на нього, трохи здивована його словами.

— І що буде далі? — запитала я, не знаючи точно, що маю на увазі — наші стосунки чи щось більше, що вже давно випередило слова.

Максим злегка посміхнувся, і в цій посмішці раптом з’явилося більше життя, ніж протягом усієї поїздки.

— Ну, далі ми повертаємося додому. Але, мабуть, уже не такі, як були.

Його очі стали теплішими, і вперше за довгий час я не відводила погляду, не намагалася звести все до жарту чи сперечання.

— Якщо ти скажеш, що хочеш продовжити знову сперечатися — я точно не здивуюся, — сказала я, трохи злегка, наче пробуючи на смак стару знайому гру.

— А якщо скажу, що хочу продовжити просто розмовляти, без ніяких спорів через якусь дрібницю?

— Це вже не те саме, — відповіла я, відводячи погляд.

— Ні, — тихо сказав він, і раптом його рука легко торкнулася моєї. Не різко, не вимушено — наче це було найприродніше в світі. — Це те саме, тільки краще.

Я дивилася на нього, і вперше за весь час — не шукала, що сказати у відповідь. Не штовхала його слова, не аналізувала, не будувала нових бар’єрів. Просто дивилася. У ці темні очі, у яких раптом з’явилася теплота. І Максим, немов прочитавши мої думки, просто взяв мене за руку. Я навіть не пручалася. Тільки трохи затамувала подих, відчуваючи тепло його долоні.

Ми сиділи так довго — мовчки, без слів, лише разом. З кожним хвилюванням моря, з кожним кольором заходу сонця щось змінювалося між нами. Щось важке, напружене — випаровувалося. А на його місці з’являлося щось нове. Ніби ми нарешті зупинилися, щоб подивитися один на одного — справжніх, без масок.

Коли сонце зникло за обрієм, і останній промінь залишив блакитний слід на воді, ми мовчки підвелися і, нічого не казавши, розійшлися по своїх кімнатах. Ніяких обіцянь, ніяких слів. Лише той момент — живий і справжній.

На ранок нас забрали загальною машиною. Всі були трохи іншими — з легкими посмішками, з задумливими поглядами, ніби кожен знайшов у собі щось нове. Ніхто не говорив про це прямо, але відчувалося — ця поїздка змінила нас. Не лише мене й Максима. Усіх.

І коли місто знову зустріло нас шумом машин, криками дзвінків і робочими завданнями — все виглядало трохи інакше. Ніби ми повернулися додому, але залишили частину себе там — на тому пляжі, під захід сонця.

Там, де ми вперше дозволили собі мовчати, просто знаходячись поруч  тримаючи одне одного за руки.